"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Ліля дуже зраділа подорожі в Одесу, але вчора вона раптом повідомила, що разом з ними хоче їхати лікар Лангман, у нього теж якісь справи в Одесі. Шрагін категорично відмовився брати його з собою — подорож має службовий характер, це не розважальний пікнік.

— Я розумію, вас виводять з рівноваги наші дружні взаємини з ним, — сказала Ліля.

— Мені не хотілося б узнати, що дружба з цим німцем стала для вас дорожчою за святу справу, до якої я вважаю вас причетною, — різко відповів Шрагін, вирішивши поставити точки над «і».

Більше вони про це не розмовляли.

Зараз Ліля мовчала, кутаючись у шерстяний плед, — було досить холодно. Шрагін бачив, що настрій у неї поганий. І вигляд мала вона теж не кращий: бліде, загострене обличчя, сині кола під очима, безкровні губи. Вона справді хвора. І нерви в неї, видно, напружені до краю. Йому стало шкода її. Звичайно ж, дівчині випало дуже важке і, напевно, непосильне випробування, в усякому разі, вона до нього ніяк не була підготовлена.

Шрагін зустрів її втомлений, розгублений погляд.

— Ви все-таки молодець, Ліля, — усміхнувся він.

— Що? — ніби прокинулась вона.

— Я кажу: ви молодець, Ліля.

— Облиште, — поморщилась вона.

Шрагін поклав свою руку на холодну білу руку дівчини.

— Я чудово розумію, як вам важко, — сказав він суворо. — Мені, Ліля, теж нелегко. Всім, хто бореться з фашистами, нелегко, а багато хто уже віддав своє життя. Ви прямо з консерваторії вскочили в пекло. Але вже скоро рік, як ви гідно витримуєте це важке випробування. Це саме так, Ліля, я говорю цілком щиро.

Ліля слухала, дивлячись на нього широко розплющеними, переляканими очима.

Штурвальний оглянувся, грайливо підморгнув Шрагіну, але у відповідь наткнувся на такий зневажливий і злий погляд, що посмішка миттю злетіла з його обличчя.

Сонце підбилося досить високо, і тепер потемніле море різко відділялося од неба смугою горизонту. Праворуч пропливав жовто-бурий горбкуватий берег. Ліля, одвернувшись, дивилася в море. Раптом вона несподівано повернулась до Шрагіна і спитала, високо піднявши голову:

— А що ви скажете, якщо я вийду заміж за Лангмана?

— По-перше, він одружений, — спокійно відповів Шрагін. — По-друге…

— Я поїду в Німеччину до його матері, — не дала йому договорити Ліля. — Вона не визнає його жінки, а в неї там десь на півдні свій будиночок.

— Ви його любите?

— Боже мій! — розсміялась Ліля. — Яке це може мати значення в цьому, як ви самі сказали, пеклі? — Вона знову повернулась до моря.

Шрагін почекав, думаючи, що вона скаже щось іще, але вона мовчала.

— Це вже вирішено? — підсунувшись до неї, спитав Шрагін.

— Ні, — не обертаючись, відповіла Ліля.

— Благаю вас, не поспішайте, — сказав Шрагін. — Уявіть, в якому становищі ви опинитесь, коли наші солдати одного дня постукають у той будиночок на півдні Німеччини. Що ви їм скажете? Як усе поясните? А те, що наші солдати одного дня туди прийдуть, — це неминуче!

Вона не повернула голови.

— В усякому разі ви повинні завчасно попередити мене, — вів далі Шрагін. — Мені ж тоді потрібно буде знайти іншу квартиру. Я не хочу…

— Не турбуйтесь, — перебила вона його гнівно. — Якщо досі нічого такого не сталося, то тільки тому, що існуєте ви.

— Спасибі, Ліля.

Катер круто розвернувся і помчав до берега. З утроби катера висунувся механік. Він крикнув щось штурвальному, а той без слів показав рукою на небо. Шрагін глянув угору і побачив три літаки. Три зірочки на блякло-голубому аркуші неба. Вони летіли дуже високо і навскоси від берега до моря.

«Наші!» — серце у Шрагіна закалатало частими поштовхами. Він узяв Лілю за лікоть. Вона обернулась і її очі здивовано розширились: ніколи ще не бачила в нього такого обличчя — його сірі очі сяяли радістю, і їй здалося навіть, що вони вологі. Такої його щасливої усмішки вона теж ніколи не бачила. Шрагін тихенько стиснув її лікоть і, дивлячись на небо, туди, де летіли літаки, сказав тихо:

— Наші.

Вони разом стежили за літаками, і Шрагін бачив, що Ліля теж хвилюється.

— А може, ви помилились? — не відриваючи очей від неба, пошепки спитала Ліля.

— Наші, наші! — прошепотів він їй у саме вухо.

Катер зайшов у цей час за величезний кам’яний валун, що виступав з моря. Механік вимкнув мотор. Тепер виразно було чути далекий дзвінкий гул літаків. Вискочивши на палубу, механік, зачепивши багром за скелю, підтягнув катер до неї впритул. Він і штурвальний теж стежили за літаками.

— А де ж ваша хоробрість, моряки? — по-німецькому крикнув Шрагін.

— Ми вже мали з ними справу, — відповів штурвальний поганою німецькою мовою.

— Не витрачатимуть вони бомби на ваш «лінкор», — насмішкувато сказав Шрагін.

— Ми через них на ремонті були, — додав механік, дивлячись на літаки, що віддалялися до горизонту.

— Не стоятимемо ж ми тут, поки в росіян закінчиться весь бензин, — сказав Шрагін, подивившись на годинник…

Але тільки тоді, коли літаки зникли, немов розтанули в бездонному небі, механік відштовхнувся од скелі, зійшов в утробу катера і ввімкнув мотор. Тепер катер ішов, ще ближче притискуючись до берега.

І от уже показалося дачне передмістя Одеси. Спочатку будиночки тулилися до берега поодинці, та невдовзі вони погустішали. Берег ставав стрімкіший і вищий. Але ніде нікогісінько. Крута хвиля, відкинута катером, стелилася на пустинний пляж.

Непомітно почалося місто. Катер одірвався від берега і пішов далі в море, а коли попереду відкрилась окреслена молом одеська бухта, він узяв курс прямо