Ініціація - Люко Дашвар
— Як же файно!
У мене холоне серце: чому в неї руки вільні? А де діти? Роззираюся: дітей нема! Матусі гомонять навколо подруги у вишитій сукні: як файно! Я відчуваю: моє серце зупиняється. Не кричу. Не біжу до матусь, не питаю їх похапцем: де ваші діти?! Затуляю рота долонею, суну геть з освітленої зали до зміїного чорного коридору, бо тільки через нього — на світ Божий. Якби тут був другий запасний вихід, я б знала. Тобто я точно знаю, що знала б! Та вихід лише один.
Суну чорним коридором, у мене мета: наздогнати малих мандрівників, вхопити за шкірки, тягти назад, сварити:
— Ви куди?! Хіба можна отак самим у світ… без мами?! Ви ж погубитеся!
А чорний коридор ніяк не закінчується, і я вже втрачаю відчуття часу, просто суну і суну. Двері виникають так несподівано, що я лякаюся. Заклякаю на мить. Де ж діти? Вони би не змогли самостійно відчинити ці важкі дубові двері.
Щосили штовхаю двері — піддайтеся, та двері раптом відчиняються так легко, що мене виштовхує у світ Божий, як легку пір’їнку. Хитаюся біля розчахнутих дверей. Роззираюся: тут вітер, галас, метушня. І моторошний жіночий крик, що він — біда. Біда. Крик заповнює простір, і я так лякаюся, що одразу забуваю про чужих погублених дітей. Що мені до тих дітей? Мені — я.
Страх хазяйнує. Скручує біля розчахнутих важких дверей. Витягую шию, вдивляюся у вулицю. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні і розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль.
Страх хазяйнує. Ріже вуха, віддає накази:
— Сховайся в салоні! Зачинися! Забийся під килимки, забудь дихати.
— Як же так?! Не хочу! Якщо сховаюся, то не дізнаюся причин страшного волання, не побачу!
— Зате виживеш. Ховайся!
І я біжу в салон — довгим ієрогліфічним коридором. Нарешті і зала. Нікого. А де… Де дурні матусі, що погубили дітей через вишиті сукні?
— Забудь! Ховайся!
— Не можу!
— Чому?
— Тут не моє місце! Чуже! — кричу я страхові.
— І що?
— Тільки в своєму місці можна надійно сховатися! У своєму! Я пошукаю своє…
І знову я в тому клятому чорному коридорі. Суну до дверей, бовтаюсь у власних сумнівах: чи дійду до свого місця? А воно де? Може, варто було дослухатися до власних страхів?
Крики не змовкають. Я прочиняю двері, визираю на вулицю, та бачу тільки безпорадну метушню розгублених людей. Раптом із хаотичного натовпу стрімко вибігає мужчина, мчить у бік салону. Мужчина молодий, у нього блискучі чорні очі, біла майка і жовтий ланцюжок на спітнілій шиї. І враз метушливий хаос набирає конкретної форми: мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, та це майже неможливо, бо за ним женеться озвірілий розлючений натовп.
Ми зустрічаємося поглядами лише на мить. Чорні очі кричать:
— Врятуй! Благаю!
— Як?!
— Сховаюсь у салоні, добре? Інакше вони мене вб’ють.
— Ховайся! Я не можу заборонити тобі тут ховатися, — пояснюють мої очі. — Тут не моє місце. Я тут не хазяйка.
Він стрімко прослизає в салон. У чорний ієрогліфічний коридор і далі, далі. Я більше не бачу його, але знаю: він усередині, і це дуже, дуже небезпечно для мене. Смертельно небезпечно! Бо ж він може бути злодієм, шахраєм, убивцею. Варто мені вслід за ним зайти в чорний коридор і зачинити двері, як він уб’є мене. Точно вб’є! Бо ж ми розмовляли. Очима. І я тепер ніби причетна до всього, що накоїв мужчина. І я чомусь впевнена: він — не жертва, він таки скоїв щось дуже огидне, раз розбурхав стільки людей.
Я намагаюся зрозуміти: що ж мені тепер робити? І геть гублюся від страхів. І бовтаюся біля розчахнутих дверей, як поміж двох світів, на сходинках — у найнебезпечнішому і найбезглуздішому місці, наче саме воно і є моїм місцем.
А навколо кружляє розлючений люд. Хижо шкіриться, шукає свою здобич, шукає. Розтікається простором, засмоктує у натовп все нових і нових учасників так фатально, що відчуваю: скоро мене теж затягне в той натовп. Наче тільки там, у натовпі, можна надійно сховатися. Від натовпу. Та раптом повз агресивне хвилювання до салону спокійно йде хазяйка салону, усміхнена темноволоса дівчина. Спускається сходами, і моя присутність її аж ніяк не дивує. Каже мені:
— Треба зачинити двері і вікно.
— Тут є вікно? — питаю, мов із конопель. І бачу поряд із важкими дубовими дверима вузьке готичне віконце.
— Звичайно, — усміхається дівчина, починає опускати важкі жалюзі, а вони не піддаються.
— Допоможеш? — просить мене.
Я чую не тільки її. Розлючений натовп кружляє-нишпорить зовсім поряд.
— Він десь тут! Зовсім поряд! — сичать люди.
— То допоможеш? — спокійно перепитує дівчина.
Я б допомогла, та в мене на пальці без імені — ідіотська каблучка з пласким синім каменем. І сором, якщо хазяйка салону побачить її. Ще подумає, що я злодюжка, що вкрала каблучку! І я не допомагаю.
— Не можу! — відказую розгублено. І навіть роблю три кроки сходами наверх, до натовпу, подалі від дівчини. Щоби вона не помітила на моїй руці каблучки з салону.
І я не допомагаю. Кажу щось пусте, непотрібне і неважливе. А потім — важливе.
— Там, у твоєму салоні… Певно, за килимками сховався мужчина з такими блискучими чорними очима, що я зроду-віку не бачила таких блискучих чорних очей. Він, певно, жертва. А може, навпаки — злочинець. Знаєш, такий: ніж за пазухою, хижі наміри, холодне серце.
Темноволоса дівчина відмахується легковажно:
— Усе гаразд.
Нарешті опускає жалюзі, ступає в чорноту вузького коридору, тримається за двері, озирається до мене:
— Ти зі мною? Чи посеред цього всього залишишся?
І не питає: а ти хто така? Як ти в моєму салоні опинилася?
— Я… тут! — відповідаю розгублено, опускаюся на сходинки — і не в салоні, і не з натовпом. Завмираю.
Важкі дубові двері зачиняються. Розлючений натовп, так і не знайшовши втікача, громить усе навкруги, а я забуваю про розгніваних людей. Сиджу на сходинках, думаю про темноволосу дівчину. Вона… недовго проживе. Бо хіба можна бути такою легковажною?! Впускати до себе будь-кого, допомагати, ховати? Ще й посміхатися при тому! Не можна посміхатися кожному зустрічному! Це небезпечно, тому вона таки… недовго проживе. Її
