💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
проти наших побачень. Вона завагітніла. Ми вирішили втекти вдвох. Проте в тій країні це неможливо. Батько силоміць відправив її до їхнього джебельського селища. Коли я звернувся до французької влади, вони відповіли, що то його право. Мені краще заткнутися. У них є справи, важливіші за мої проблемки. Я вирішив знайти її самотужки. Я дезертирував. Жив, як бродячий пес. Мені вдалося її відшукати. Ми попалися в околицях Тлемсена [139] . Переховувалися в покинутому селі. Чекали слушного моменту для втечі до Марокко. Тоді здійнявся самум [140] , і ми помітили їх надто пізно. Вони схопили нас дорогою до Уджди [141] . Документів у нас не було, тож нас відправили на пост. У мене не залишилось вибору. Я скористався з неуважності молодого призовника й вихопив його ручний кулемет. Яке цьому капітанчику узагалі до нас діло? Йому слід було нас відпустити. Він же бачив, що ми ніякі не терористи. Він наказав своїм харкі [142] нас схопити — ті не поворухнулись. Тоді він підійшов, щоб мене обеззброїти. Я крикнув, щоб він спинився. Він хотів відібрати в мене кулемет. Я вистрелив. Патрульні завдали зустрічного удару. Я вбив ще одного. Джамілю поранили. Вони її схопили. Я врятувався. Слід було розповісти тобі раніше. Я не зміг. Мене кличуть, маю йти.

Франк

Сесіль сиділа на кухні перед чашкою з гарячою кавою. Я сів навпроти. Листа поклав на стіл. Налив собі кави з молоком. Дочекався, коли напій охолоне. Ми так і сиділи в сутінках — поруч із Франком. Ми не знали, як це коментувати, він нас подавив і добив своєю втечею. Я дивився на неї. Вона думала про нього? Вочевидь, ні. Як діють за таких ситуацій? Звіряються у своїх відчуттях і думках. Я нічого не відчував і ні про що не думав. Певно, Сесіль також. Не уявляю, скільки часу ми отак просиділи. Я не дивився на годинник. Ми не розмовляли. Я підвівся. Сесіль не поворухнулась. Я пішов.

17

День зустрічі з Міленою став найкращим днем його життя. Навіть за десять років він згадував його зі сльозами на очах, їй довелося дуже довго чекати, поки інспектори Національної поліції видавали йому пропуск. Коли він вийшов із кабінету митниці, вона підбігла й кинулася до нього. Вони безмежно довго палко обіймалися, відтак поїхали на білому «203», але потрапили в затор: набережну Турнель заблокував мітинг на захист Розенберґів. Мілена пояснила йому ситуацію. Підбурена цим «ув’язненням», вона зажадала де-небудь припаркуватися і приєднатися до мітингу. Ідея про можливість отакого розгулювання з плакатами та транспарантами, вигукування всіляких дурниць на адресу уряду й поліції співдружньої держави здалась йому неподобством. На пам’яті Леоніда були тільки офіційні демонстрації, де всі рухалися шеренгою, досконало організовані — і ніякої самодіяльності.

— Яке вам, французам, діло до засудження тієї парочки американців?

— Вони невинні! Це ж ганьба! Скандал!

— Вони шпигуни. Зрадники батьківщини. Таких розстрілюють.

— Як у тебе язик повертається говорити такі жахіття? Це гидко!

— Їх засудили. Це вже доказ. Особливо у Сполучених Штатах.

Це стало їхньою першою сваркою і частою причиною подальших конфліктів.

— Ти не знаєш американців. Не уявляєш, на що вони здатні, — вигукнула вона.

— У порівнянні з нами — це хлопчики з церковного хору.

Леоніду варто було поводитися обачніше. Його доля, за однією з найзагадковіших випадковостей, переплелася із долею байдужих йому Розенберґів.

Квартира Мілени була на останньому поверсі прекрасного дому на авеню Боске. Вони відродили свою лондонську гармонію та насолоджувалися кожним днем, як вівторком. Вона хотіла, щоб він почувався як удома, звільнила одну зі вбудованих шаф та облаштувала йому робочий стіл. Відкрила для нього Париж, навчила французької, азів кулінарії, робити покупки та бути обачним з торговцями вулиці Клер, які так і чекали нагоди забути про решту. Вона провела його універмагами, вдягла з голови до ніг — накупила стільки одягу, що довелося звільняти додаткову шафу. То були місяці ідилічного щастя. Мілена працювала з ранку до ночі, а Леонід нетерпляче чекав її вечорами. Вона детально переповідала свій день, а він засипав її запитаннями про літаки та авіакомпанії, відповідей на які в неї попросту не було.

Тими довгими місяцями, коли «Ер Франс» переїхала з аеропорту Ле-Бурже в аеровокзал Орлі, вона виходила вдосвіта, а поверталась близько півночі, виснажена, лягала спати, навіть не торкнувшись приготованої Леонідом вечері. Він спирався ліктями на балкон, палив «Голуаз», милувався скляним дахом Великого палацу та видирався навшпиньки, щоб роздивитися Ейфелеву вежу. Цілими днями тинявся Парижем, методично відвідав кожен квартал і все не міг призвичаїтися до такого руху та ігнорування водіями пішоходів. Леонід прилетів зі жмутом нічого не вартих рублів та п’ятнадцятьма доларами. Мілена клала гроші до гаманця. Він брав стільки, скільки потрібно. Коли вони закінчувалися, вона поповнювала гаманець так, щоб йому не доводилося просити. Він ходив за покупками, доглядав за житлом. За весь час вона не зробила жодного зауваження. Якось вона попросила купити мімозу. Вона обожнювала ці квіти та їхній аромат. Він узяв собі за звичку прикрашати ними квартиру, а діставати їх незалежно від сезону стало дня нього справою честі.

На час серпневої відпустки вони на два тижні поїхали на Корсику, де Леонід просто-таки закохався в Боніфачьо. Напередодні повернення вони вечеряли в порту. Він міцно взяв її за руку.

— Я так більше не можу, Мілено. Я вмираю від нудьги. Я нічим не займаюсь. Мені вкрай потрібна

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: