Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Ні, командире.
— Ви б краще прибрали всюди, ніж тут красуватись!
14
Дні минали, Сесіль щезла десь у своїх апартаментах. Я не знав, де вона насправді. Чекав, що бодай тато щось пояснить. Він удався до улюбленої тактики: ішов на світанні, повертався пізно, одразу лягав спати.
Одного ранку я витяг себе з ліжка близько п’ятої ранку. Знайшов його на кухні, де він снідав стоячи.
— Що ти тут робиш? Повертайся до ліжка.
— Що відбувається?
— Я вже тобі говорив, Мішелю. Менше знаєш — краще спиш.
— Чому?
— Ти ще замалий.
— Це несправедливо.
— Думаєш, мене забавляють ці шпіонські ігри? Ми по вуха в лайні. Не хочу, щоб ти теж у ньому борсався. Пообіцяй мені: хай би що сталося, хай би хто питав, чи ти бачив або чув щось про Франка — відповідь «ні». Я наполягаю, Мішелю. Хай би хто це був. Чуєш? Ти нічого не знаєш. Дай мені слово чоловіка.
Якщо вже тато видобув з арсеналу «слово чоловіка», отже, справа серйозна. Хто це слово порушував, накликав на себе одвічний гнів небес і прирівнювався до безчесного вишкребка, зневаженого всім людством за зраду верховній клятві. Він дивився мені просто в очі. Я був змушений поклястися й повернувся до ліжка.
Наступного вечора тато прийшов раніше, і в нас вийшла справжня сімейна вечеря.
— Як довго ти там пробудеш? — поцікавилася в нього мама.
— Два-три дні, треба із цим розібратись. Виняткова нагода.
— Ми і так заледве обслуговуємо клієнтів, обладнати ще двісті ванних кімнат точно не зможемо.
— Викрутимося. Якщо хочемо розвивати нашу фірму, час братися за великі об'єкти.
Мама не здавалася переконаною. Вона підвелася, прибрала зі столу, повернулася на кухню. Жульєтт поцікавилася:
— Що це за об’єкт, тату?
— Земельна ділянка на двісті будинків. Вони там ростуть як гриби після дощу.
— А де це?
— На Півночі.
Я заплутався.
— Хіба ти не їдеш у Рот…
Мені дістався удар ногою під столом.
— Це в передмісті Лілля, кохана.
Мама попросила Жульєтт прибрати салат. Тато мені підморгнув і притулив пальця до рота.
За сніданком мама сказала, що навіть не помітила, коли він пішов. Мені стало шкода, що я не зміг попрощатися з Франком і Сесіль до від’їзду. Я вже уявляв їх у порту Роттердама, посеред моряків, кораблів та підйомних кранів.
Я пішов до Клубу. Віржиль розігрував партію проти Володимира і не знав, де решта.
Посеред ночі задзвонив телефон. Я заледве піднявся з ліжка. А коли доплентався до вітальні, дзвінок припинився. Я зняв слухавку. Нікого. Мама розізлилась, що їй обірвали сон.
— Мабуть, це твій батько. Якийсь ненормальний — телефонувати нам о третій ночі! Тепер я не засну. Не клади слухавку на місце, не хочу чути це знову.
Наступного вечора я пережив найбільший шок мого життя. Навпроти виходу з Генріха IV, на протилежному тротуарі, мене чекала Сесіль. Не може бути, щоб вона була саме там. Вона ж має бути в Роттердамі з Франком і татом чи ще де-небудь, але не тут. Той пізній квітень видався доволі зимним. Ми вдягалися як взимку. А на ній невеликий светрик, в якому вона миттю змерзла, стоячи на розі вулиці Хлодвіґа. Я помітив її першим. Помахав рукою. Напружене обличчя говорило само за себе: щось пішло не так. Мені аж мороз поза шкурою пішов. Стільки машин — перебігти було важко. Вона щось мені кричала. Я не чув. Мене мало не переїхали, але я добіг.
— Де Франк? Його немає в Кашані!
Коли тато витягував з мене обіцянку, то дбав, аби мама ні про що не дізналась. Він мене обкрутив зі своєю дурнуватою клятвою.
— Не знаю.
— Не бреши мені, Мішелю! Де він?
Біля нас з’юрмилися учні. Я зняв своє пальто з капюшоном і накинув їй на плечі.
— Ходімо.
Шкільні товариші поглядами провели нас у напрямку майдану Контрескарп. Ми прилаштувалися на терасі ресторану «Ля Шоп». Я замовив дві великих кави з молоком. Вона досі тремтіла.
— Франк зник. Твій батько має знати, де він.
— Тато нічого мені не казав. Коли я питав, він не відповідав.
— Твій тато вдома?
Офіціант приніс замовлення. Вона приклала руки до чашки, щоб трохи зігрітися. Тоді я переймався дилемою: чи слід розповідати правду і яку саме? Чи слід мені порушити клятву та скомпрометувати тата з Франком? Чи набрехати Сесіль і втратити її довіру?
— Він має бути в магазині.
— Упевнений?
— Можливо, він у клієнтів.
— Ти бачив його вранці?
— Він іде ще до того, як я прокидаюся, бо має багато роботи. До чого ці запитання?
— Вчора ми мали зустрітися. Для від’їзду. Ополудні. У бістро на Пантенських воротах. Я чекала. Вони не прийшли.
— Хто?
— Твій батько з Франком. Ми мали виїхати до Нідерландів. Сісти на корабель до Арґентини. Я прочекала до четвертої. Подзвонити не могла — там ніде не було телефона. Я поїхала в Кашан. Будинок зачинений.
— Це ти телефонувала вночі?
— Хотіла поговорити з твоїм татом. Я повернулася туди вранці. Ні душі. Де вони?
— Вони могли змінити схованку.
— Не попередивши мене! Це ненормально.
— Щось стало їм на заваді.
— Я маю поговорити з твоїм батьком.
— Тільки-но я його побачу, скажу, щоб тобі зателефонував.
— Якби щось сталося, ти б мені сказав?
— Сесіль, повертайся додому.
Вона вхопила мене за руку та щосили стисла.
— Не вчиняй так зі мною, Мішелю.
— Ходімо, я тебе проведу.
Тато повернувся пізно. Ми саме дивилися телепрограму «Крок до зірок». Заледве побачивши вираз його обличчя, мама вигукнула:
— Тримаю парі — справа програшна.
— Вони хотіли, щоб ми працювали за гріш. Я сказав, не треба робити з нас геть дурних.
— І правильно вчинив, Полю. У нас і без них повно замовлень.
Я пішов за татом до ванної. Він мене послав.
— О, тільки не зараз. Лягай спати!
Уночі в темряві я відчув, як хтось намагається мене розбудити. Я увімкнув лампу біля ліжка. Тато сидів на краю. Приліз Нерон і як завше вмостився облизуватися.
— Франк поїхав.
— Куди?
— Далеко.
— В Арґгентину?
— Тобі краще не знати.
— Він поїхав без Сесіль!
— Це його власне рішення. Вона хотіла поїхати з ним. Я особисто не бачив у цьому проблеми. Але він передумав.
— Чому він їй нічого не пояснив?
— Так він собі задумав. Це непростий шлях. Думаю, він не схотів прирікати її на таке життя.
— Як він міг так учинити?
— Я два дні намагався його переконати, щоб він з нею бодай поговорив. Безнадійно. Він замкнутий і недовірливий.
