Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Тато витяг із кишені халата білий конверт і простяг мені.

— Віддаси їй оце.

На конверті був надпис: «Для Сесіль». Рукою Франка.

— Він до біса довго це складав. Дописував уже на мостику. Чернетки викинув у воду. Матрос покликав його на борт. Він вклав аркуш до конверта. Повернувся до мене. Сказав, щоб ти їй передав.

— Тату, на мене не розраховуй.

— Я надішлю їй поштою.

Я взяв конверта. Тато підвівся.

— Твій брат іще той дивак. Він зійшов на борт, не обертаючись. Зник на палубі. Я чекав на причалі, як дурень. Корабель відчалив. Він навіть не помахав рукою. Мені аж не вірилось. Я говорив собі: «Він з’явиться. Не може ж він отак ушитися, не попрощавшись». Я не чекав подяки. Лише погляду, легкої усмішки чи прощального жесту.

Сесіль непередбачувана. Вона може як викинутися з вікна, так і наковтатися решти медикаментів. За ніч я не стулив очей. Я крутив, вертів того конверта як тільки міг. Що він написав? Може, я розпечатаю його над парою, а потім склею — вона й не помітить. Мені б удалося пом’якшити удар. Або не завдати його взагалі. Навигадувати якихось неподобних небилиць. Що його майже притисла поліція. Що в нього не залишилось вибору, що він неодмінно з нею зв’яжеться. Виграти час. Залишити їй промінчик надії.

15

Леонід ішов Ленінградом. Того пізнього березня потепління перетворило сніг на темну твань. Місто скидалося на титанічний будівельний майданчик. Усе вщент знищене відбудовувалося з найдетальнішою точністю. Дійшовши до велетенського Московського майдану, він попрямував до Будинку Рад і раптом спинився. Відчув, як підкошуються ноги й дивно пульсує внизу шиї. Завагався та обернувся. Уніформа командира літака була прикрашена двадцятьма сімома орденами ліворуч і двома «Золотими Зірками» Героя Радянського Союзу праворуч. Перехожі обережно на нього дивилися. Він сів простісінько на лід, що вкривав парапет каналу Грибоєдова.

Повернувшись із Лондона, він узяв відпустку й чотири доби пиячив, наче востаннє. Горілкою він намагався загасити цю задушливу смердоту. Евкаліптова олія скінчилась, а дістати її було ніде. Дмитро Ровін зник, і ніхто не знав куди. Випивши півпляшки за раз, він міг ненадовго відновити чисте дихання. Випари горілки на кілька хвилин усували сморід гнилизни, але незабаром він повертався, лукавий і потайний. Леонід приймав крижаний душ, щіткою до почервоніння натирався господарським милом, потім брався до єдиного дієвого засобу: просочував ганчірку горілкою, прикладав до носа і потроху вдихав, доки не запаморочиться голова. Прочиняв вікна, падав голим на ліжко, просякнуте алкоголем, та провалювався в тривожний сон. Зовсім скоро чумний запах витягував його зі сновидіння.

П’ятого ранку із тенет кошмару його вирвав стукіт у двері. Він заледве підвівся, накинув халат, відчинив і побачив жінку років шістдесяти. Сиве волосся вибилося з-під чорної, у кольорові квіти хустини. Жінка назвалася Іриною Іванівною Ровіною. Він впустив матір Дмитра до кімнати. Вона вдала, ніби не відчула ніякого запаху.

— Мені потрібна ваша допомога, Леоніде Михайловичу.

Звістка про арешт Дмитра його попросту ошелешила. Трійко міліціонерів забрали його просто з військового шпиталю. Дев’ятнадцять днів жодної звістки. Згодом вона зовсім випадково дізналась, що його кинули до злощасного СІЗО «Крєсти». Вона всенький день прочекала на лавочці. Один чиновник Міністерства внутрішніх справ повідомив єдину річ: її сина звинувачують за 58-ою статтею. Справу зорудував Комітет держбезпеки. Усі її намагання роздобути бодай якусь інформацію розбивалися об стінку. Запитання викликали недовіру. Колеги Дмитра навідріз відмовлялися в це вплутуватися. Головний лікар шпиталю сліпо довіряв державним службам і був певен, що, позаяк у країні нікого безпідставно не затримують, він щось-таки скоїв. Якщо вже йому закидають державну зраду й контрреволюційну діяльність, отже, він справді винуватий. Вона піднімалася десятками сходів, стукала в сотні дверей, безліч разів повторювала свою історію, але, тільки-но вимовляла «стаття 58», співрозмовники хутко випроваджували її та відправляли до іншого відомства.

— Дмитро називав вас найближчим другом; героєм, нагородженим самим товаришем Сталіним. Благаю вас про допомогу. Потурань я не прошу. Лишень хочу знати, у чому його звинувачують. Якщо він припустився помилки — нехай відповість. Проте я переконана в його невинуватості. Мій син не зрадник.

— Я убитий таким звинуваченням. Під час війни Дмитро вирізнявся зразковою поведінкою. Його нагородили Орденом Червоного Прапора. Я ж бо добре знаю, що цю нагороду за просто так не вручають. Не уявляю, в якій зраді його можна звинуватити. Усе життя він присвятив лікуванню хворих, неймовірно сумлінно й віддано. Це лікар навдивовижу відданий справі. Не знаю, що б зі мною було, якби не він. Якби він був поганий комуніст, я був би в курсі. Я просто завтра з’ясую, у чому річ. Як не дістану пояснень, поїду до наркома в Москву, а якщо знадобиться — особисто до товариша Сталіна. Можете на мене розраховувати. Я отак це не облишу. Дмитро — мій близький друг. Я переконаний, тут якась помилка.

Не встиг він оговтатися, як Ірина впала на коліна, схопила його руку та тричі поцілувала. Він допоміг їй підвестися. Вона стояла в сльозах. Леонід міцно її обійняв.

— Обіцяю вам, Ірино Іванівно, Дмитра скоро звільнять.

Чоловіки не плачуть. Герої тим більше. Леонід сидів на крижаному парапеті, умивався сльозами. Він їх не втирав, йому було байдуже до поглядів перехожих, що витріщалися на військового в незнайомій уніформі, увінчаній нагородами. Він думав про Мілену. Чим вона займається? Чи вона вдома, чи на роботі? Чи думає вона про нього? Як можна кохати людину, а потім кинути? Він принюхався. Жахливий запах щез. Він підвівся й вирішив піти фронтовою атакою на комітет безпеки Будинку Рад. Навіщо затримувати людину, яка тільки те й робила, що дбайливо лікувала людей? Йому пригадалася їхня остання зустріч, коли він повідав про кохання до Мілени, його пройняв холод. Якщо Ровін здав його? Якщо доніс про його зв’язок із француженкою та таємні побачення в Лондоні? Що вони подумають? Чи не звинуватять його за компанію? Військове минуле й нагороди тут нічого не вартують. Затримували й розстрілювали людей і вищого чину, зі ще більшою кількістю нагород. Ровін його не зрадить. Боягузи не зволікають — вони одразу ж після затримання доносять на всіх поспіль, тому, коли він повернеться до Москви, його можуть попросити звільнитися. Леонід був вигідною розмінною монетою: маленька рибка в обмін на велику. Може, Ровіну таке й не спадало на думку? А як спадало? А якщо