Спокута - Ієн Макьюен

потребу жахливо жартувати. Чим я тепер дам копняка своїй старій? Були виявлені всі секрети тіла — кістки, що стирчали з живої плоті, блюзнірські погляди на кишки чи на зоровий нерв. З цієї нової, потаємної перспективи вона засвоїла одну просту, цілком очевидну річ, яку завжди знала, та й усі це знали: що людина, попри все інше, є матеріальним об’єктом, який легко зламати й непросто полагодити. Вона максимально, як ніколи більше, наблизилася до поля бою, бо з кожним пораненим, якому вона допомагала, відкривалося щось дуже суттєве — кров, мазут, пісок, бруд, морська вода, кулі, шрапнель, моторне мастило, і запах пороху, і вогка, пропотіла польова форма, в кишенях якої зберігалися прогірклі шматки їжі й розмоклі крихти батончиків «Амо». Часто, коли вона вкотре вже поверталася до рукомийника з високо підвішеними кранами й бруском соди, їй доводилося вимивати з-поміж пальців морський пісок. Вона й інші стажистки з її групи усвідомлювали одна одну лише як медсестер, не як подруг: вона ледь-що помітила, що однією з дівчат, які допомагали підняти капрала Макінтайра на судно, була Фіона. Часом, коли солдатові, за яким доглядала Брайоні, дуже боліло, її охоплювала якась безособова ніжність, яка відчужувала її від страждань, і вона могла виконувати свою роботу швидко й без страху. Саме тоді вона збагнула, чим може бути догляд за хворим, і прагнула здобути відповідну кваліфікацію, отримати це посвідчення. І вона уявляла, що зможе відмовитися від своїх письменницьких амбіцій і віддати цій справі все життя взамін за такі моменти піднесеної, всеохопної любові.

Десь близько пів на четверту ночі їй сказали розшукати сестру Драммонд. Та з власної ініціативи якраз застилала якесь ліжко. До цього Брайоні бачила її в мийці. Здавалося, що вона перебуває одночасно всюди, беручись до будь-якої роботи. Брайоні машинально почала їй допомагати.

Наскільки я пам’ятаю, — сказала старша сестра, — ви трошки говорите французькою.

— В межах шкільної програми, сестро.

Та показала головою в дальній кінець палати.

— Бачите, отам у кінці ряду сидить солдат. Там важка операція, але маску можна не одягати. Знайдіть стілець, посидьте біля нього. Потримайте за руку, поговоріть з ним.

Брайоні мало не образилася.

— Але я не втомилася, сестро. Чесно.

— Робіть те, що вам сказано.

— Добре, сестро.

Він виглядав років на п'ятнадцять, але в його картці вона прочитала, що вони ровесники, вісімнадцятирічні. Він сидів, підпертий кількома подушками, спостерігаючи за метушнею навколо з якоюсь відстороненою дитячою зацікавленістю. Важко було сприймати його як солдата. У нього було гарне обличчя з тонкими рисами, темні брови, темно-зелені очі, м’які повні губи. Лице в нього було білим і якось незвично блищало, а очі хворобливо світилися. На голові була велика пов’язка. Коли вона принесла стілець і сіла, він усміхнувся, наче чекав її, а коли вона взяла його за руку, він, схоже, не здивувався.

— Te voilà enfin.[24] — Французькі голосні, що вимовлялися через ніс, звучали мелодійно, але вона ледь-що розуміла їх. Його рука на дотик була холодною і слизькою.

— Сестра попросила мене, — сказала вона, — піти трошки поговорити з тобою. — Не знаючи відповідного слова, вона переклала «сестра» буквально.

— Твоя сестра дуже добра. — Потім він підняв голову й додав: — Хоча вона завжди була такою. У неї все гаразд? Чим вона зараз займається?

В його очах було стільки дружелюбності, стільки шарму, стільки хлоп’ячого бажання здобути її прихильність, що вона не могла не відгукнутися на це.

— Вона також медсестра.

— Ах, звичайно. Ти ж мені вже казала. Вона все ще щаслива? Вона вийшла за того хлопця, якого так сильно любила? Знаєш, я не пам’ятаю її імені. Сподіваюся, ти пробачиш мені. Після поранення в мене дуже погана пам’ять. Але кажуть, вона скоро повернеться. Як його звали?

— Робі. Але…

— І вони зараз одружені й щасливі?

— Ну, я сподіваюся, що невдовзі так станеться.

— Я так радий за неї.

— Ти не сказав, як тебе звуть.

— Люк. Люк Карне. А тебе?

Вона якусь мить вагалася.

— Толліс.

— Толліс. Дуже гарно. — Він вимовив так, що справді було гарно.

Він відвернувся від неї і почав розглядати палату, повільно крутячи головою, тихо зачудований. Потім заплющив очі, став щось безладно, ледь чутно говорити. Її словниковий запас був замалим, вона не вловлювала всього. Почула лиш: «Рахуй їх повільно, по руці, на пальцях… мамин шалик… вибираєш колір і вже повинен з ним жити».

На кілька хвилин він замовк. Сильніше стиснув їй руку. Коли він знову заговорив, очі в нього лишалися заплющеними.

— Хочеш, скажу тобі дивну річ? Це мій перший приїзд до Парижа.

— Люк, ти в Лондоні. Ми тебе скоро відправимо додому.

— Казали, що люди тут непривітні й холодні, а все якраз навпаки. Вони дуже добрі. І ти теж дуже добра, знову прийшла до мене.

Якусь мить їй здавалося, що він заснув. Вона сіла вперше за багато годин і відчувала, як на неї ззаду накочує власна втома.

Потім він знову почав озиратися навкруг, так само повільно крутячи головою, а тоді подивився на неї і сказав:

— Звичайно ж, ти та дівчина з англійським акцентом.

— Розкажи, чим ти займався до війни, — попросила вона. — Де ти жив? Пам’ятаєш?

— Пам’ятаєш той Великдень, коли ти приїхала в Мілло? — Говорячи, він легенько похитував її руку з боку на бік, наче підштовхуючи її пам’ять, а темно-зелені очі вичікувально розглядали її обличчя.

Вона вирішила, що недобре буде й далі вводити його в оману.

— Я ніколи не була в Мілло…

— Пам’ятаєш, як ти вперше зайшла в нашу крамничку?

Вона підтягла стілець ближче до ліжка. Його бліде, масне обличчя блищало й похитувалось перед її очима.

— Люк, послухай.

— Гадаю, що то мама обслужила тебе. А може, одна з моїх сестер. Я працював з батьком на запліччі, біля печі. А тоді почув твій акцент і вийшов подивитися на тебе…

— Я хочу сказати тобі, де ти. Ти не в Парижі…

— А наступного дня ти прийшла знову, і я вже був у крамниці, і ти сказала…

— Незабаром ти вже зможеш заснути. Завтра я знову прийду до тебе, обіцяю.

Люк підніс до голови руку й нахмурився. Тихенько сказав:

— Я хочу тебе щось попросити, Толліс.

— Звичайно.

— Ця пов’язка дуже туга. Може, ти трошки її попустиш?

Вона підвелася й глянула згори на його голову. Бинти були намотані так, щоб їх легко можна було зняти. Коли вона обережно потягла за кінчики, він сказав:

— Моя наймолодша сестричка, Анна, пам’ятаєш її? Найгарніша дівчинка в Мілло. На іспиті вона грала маленьку п’єску Дебюссі, таку живу, бадьору.