Спокута - Ієн Макьюен
Не минуло й хвилини, як вони вже приєдналися до всіх інших. Свіже весняне повітря не розвіяло смороду мазуту й гнійних ран. Обличчя й руки в солдатів були чорними, а зі своїм заростом, брудним скуйовдженим волоссям, прив’язаними до одягу бирками, виданими на санітарних пунктах, вони всі виглядали однаково — дика чоловіча раса з якогось страшного світу. Ті, котрі стояли, немов поснули. З дверей вибігало дедалі більше лікарів і сестер. Розпоряджався всім головний лікар, почалося якесь попереднє сортування. Найважчих поранених клали на каталки. До Брайоні вперше за все її навчання звернувся якийсь лікар, ординатор, якого вона раніше не бачила.
— Ану, беріть ноші з того боку.
Сам лікар узявся за ноші з другого кінця. Вона раніше ніколи не мала справи з ношами, і її здивувало, які вони важкі. Вони пройшли у двері і ще метрів десять по коридору, і вона відчула, що ліва рука не витримує. Вона тримала ноші зі сторони ніг. У пораненого були нашивки сержанта. Він був без черевиків, і його синюваті пальці смерділи. На голові була пов’язка, вся в червоних і чорних плямах. Краї розірваних штанів були впресовані в рану на стегні. Їй здалося, що вона бачить білий уламок кістки. Кожен їхній крок завдавав йому болю. Очі в нього були міцно заплющені, а рот відкривався й закривався в беззвучних муках. Якщо її ліва рука не витримає, ноші обов’язково перекинуться. Пальці в неї вже розтискалися, коли вони дійшли до ліфта, увійшли всередину й поставили, ноші. Поки вони повільно піднімалися, лікар рахував пораненому пульс, важко дихаючи носом. Присутності Брайоні він наче й не помічав. Коли перед очима з’явився третій поверх, вона думала тільки про ті тридцять метрів, які треба пройти коридором до палати, і чи вона зможе це зробити. Вона просто зобов’язана сказати лікарю, що не зможе. Але він стояв до неї спиною, коли розсунув двері ліфта, й сказав їй братися за ноші. Вона б хотіла, щоб ліва рука в неї була сильнішою, і хотіла, щоб лікар ішов швидше. Якщо вона не витримає, то не переживе ганьби. Солдат із чорним обличчям відкривав і закривав рота, наче щось жував. Язик у нього був вкритий білими плямами. Адамове яблуко ходило вверх-вниз, і вона примушувала себе дивитися на нього. Вони увійшли в палату, і, на щастя, чергове ліжко стояло біля самих дверей. Пальці вже зісковзували з держака. Біля ліжка чекали сестра й досвідчена санітарка. Поки ноші розвертали паралельно до ліжка, пальці у Брайоні розтиснулися, вона втратила владу над ними й встигла лиш підставити ліве коліно, щоб якось втримати ту вагу. Дерев’яний держак садонув її по нозі. Ноші захиталися, і тоді сестра нахилилася й підхопила їх. Поранений сержант голосно охнув із якимось здивуванням, наче ніколи не думав, що буває аж такий біль.
— Бога ради, дівчино, — буркнув лікар. Пораненого обережно переклали на ліжко.
Брайоні чекала, не знаючи, чи вона ще потрібна. Однак тепер усі троє були зайняті ділом і не звертали на неї уваги. Санітарка знімала з голови пов’язку, сестра обрізала солдатові штани. Ординатор відвернувся до світла, вивчаючи записи, зроблені на бирці, яку він витягнув із сорочки пораненого. Брайоні тихенько прочистила горло, сестра озирнулася й, схоже, роздратувалася, що та ще тут.
— Не стійте без діла, сестро Толліс. Ідіть униз і допомагайте.
Вона вийшла з палати, ображена, відчуваючи, як у животі шириться якась порожнеча. У першу ж мить труднощів, щойно війна торкнулася її життя, вона не справилася. Якщо її примусять нести ще одні ноші, вона не дійде навіть до ліфта. Але якщо їй скажуть це робити, вона не посміє відмовитись. І якщо вона випустить ноші з рук, то просто піде геть, спакує у валізу всі свої речі й поїде як трудармійка в Шотландію працювати на фермі. Поспішаючи коридором до виходу, вона зустріла Фіону, яка теж ішла з ношами, тримаючи передній кінець. Вона була сильнішою, ніж Брайоні. Все лице в солдата, якого вона несла, було перебинтоване, залишена була лише темна дірка для рота. Дівчата зустрілися поглядами, і щось пробігло між ними, чи то збентеження, чи сором, що вони весело реготали в парку, коли тут таке діялося.
Брайоні вийшла надвір і з полегшенням побачила, що останні ноші поскладали на зайві каталки, і санітари вже готові були забрати їх. Близько десятка дипломованих медсестер стояли осторонь зі своїми валізками. Вона впізнала декого із власного відділення, але вже не було часу розпитувати, куди їх відправляють. Десь, видно, діялося щось ще гірше. Тепер уся увага була віддана ходячим пораненим. Їх усе ще було більше двох сотень. Одна з сестер сказала їй відвести п’ятнадцять із них у палату сестри Беатриси. Вони йшли за нею коридором вервечкою, як діти в школі. У деяких руки були на перев’язі, інші були поранені в голову чи в груди. Троє ішли на милицях. Усі мовчали. Біля ліфтів утворилося скупчення, одні каталки чекали, щоб дістатися вниз, у підвальні операційні, інші треба було відправити нагору в палати. Вона знайшла в ніші місце, аби посадити тих, що на милицях, наказала їм нікуди не йти, а інших повела сходами нагору. Ішли вони повільно, відпочиваючи на кожній площадці.
— Вже недалеко, — повторювала вона, але вони наче й не помічали її.
Коли вони дійшли до палати, вона, згідно з правилами, повинна була доповісти старшій сестрі. Тієї в кабінеті не було. Брайоні обернулася до своєї вервечки, яка скупчилася за нею. На неї вони не дивилися. Всі дивилися їй за спину, у вікторіанські простори величезної палати з високими колонами, пальмами в діжках, охайно розставленими ліжками з чистими, вже розкладеними постелями.
— Почекайте тут, — сказала вона. — Сестра зараз кожному визначить ліжко.
Брайоні швидко пішла в дальній кінець палати, де сестра й дві санітарки нахилилися над хворим. За спиною у неї почулося човгання. Солдати вже йшли палатою. Вона перелякано замахала на них руками.
— Вийдіть, будь ласка, вийдіть і почекайте.
Однак вони вже розтеклися по палаті. Кожен із них бачив тільки своє ліжко. Не дожидаючи дозволу, не знімаючи черевиків, не помившись, не чекаючи ні дезінсекції, ні
