"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

засідку. Сьогодні вранці Льонька йшов повз своє завітне місце і побачив, як у садку метнулася людина. Та він не дуже стривожився, але після чергування все-таки вирішив подивитися, чи не вкрали часом гвинтівку. Сказати по совісті, схована вона була халтурно. Він переодягнувся дома і пішов до завітного місця. У садку нікого не було. Цегла, що закривала гвинтівку в підвалі згорілого будинку, лежала так, як він її поклав. Він зовсім заспокоївся і вийшов на вулицю, прямуючи до центра міста. Походив ще близько години і, теж не помічаючи, що за ним стежать, на шосту годину вернувся додому, щоб почекати Кирила і разом іти в кіно. Він розпалював примус, коли в кімнату вдерлися поліцаї СД. Одного він різонув по пиці фінкою, другому кинувся під ноги і збив з ніг. Але він був один… Його повезли в СД, а в дворі лишили засідку.

Релінк розраховував зламати Льоньку, як кажуть, з ходу, не давши йому отямитись. Ще не починаючи допиту, він подав сигнал, і на хлопця обрушився град ударів канчуками, йому вибили око, відтяли половину вуха. Він усе це витримав на ногах і тільки страшенно лаявся, захлинаючись власною кров’ю. Потім його підвели до столу Релінка.

— Хто твої співучасники? — спитав німець.

— Нікого… нема… сука двонога, — повільно відповів Льонька.

— Називай прізвища зараз же, інакше смерть! — закричав Релінк.

— Даремно, сука, горлаєш, сказав — нікого нема.

— Добавить! — наказав Релінк.

Знову засвистіли канчуки…

Тим часом Кирило вернувся додому. Була восьма година вечора. Мати й дружина на роботі. Не засвічуючи світла, він ліг у їдальні на тахту матері й заснув. Прокинувся з страшенним страхом: йому здалося, що проспав. Було десять хвилин на дванадцяту. Щоб освіжитися, Кирило облив собі голову холодною водою і розім’явся. Вирішив перевірити радіостанцію. Закривши вхідні двері на засув, він спустився в підвал, причинивши за собою люк. Там засвітив свічку, відчинив двері і ввійшов у тайник. Повітря тут було таке задушливе, що свічка почала гаснути. Прикріпивши свічку в ніші над рацією, він, махаючи куском фанери, почав виганяти з тайника задушливе повітря. Робота трохи краща за гімнастику, навіть спина змокріла, зате свічка більше не гаснула. З ящика, на якому завжди сидів, він вийняв протитанкову гранату і поклав її в нішу, а з-за рації дістав пістолет. Він сам розробив ці застережні заходи, хоч ніколи серйозно не думав, що йому доведеться ними скористатися. Коли він якось показав цю гранату Шрагіну, той сказав тільки одне слово: «Розумно». Тоді у Кирила похолоділа спина. «Невже коли-небудь доведеться цю гранату пустити в хід?..» — думав він кожного разу, виймаючи її перед початком роботи.

Кирило сів до рації і став підключати кінці від батареї. З приємністю подумав про те, що незабаром матиме новий акумулятор. В цей час до нього долинув приглушений стукіт у двері.

Кирило подивився на годинника, послухав його — іде. Ні. Значить, стукає не Шрагін, той приходить хвилина в хвилину.

Стукіт повторився, але вже дужче. Може, Ларка або мати?

Кирило виліз з тайника, піднявся по драбинці і прочинив люк. Він почув за дверима чоловічі голоси. Розмовляли по-німецькому. У двері почали грюкати чимось важким. З тріском проламалися дверні дошки.

Кирило зачинив люк, взяв його на засув і зійшов з драбини. Заскочивши в тайник, він схопив пістолет, погасив свічку і вернувся в підвал. Над його головою гуркотіло. Німці вже вдерлися в хату. Гуркіт над головою припинився, тільки порипувала одна мостина. Очевидно, в сінях залишили караульного. Майнула думка — вирватись з дому, але в ту ж мить стеля над головою знову загуркотіла. Вони шукали його, і це тривало досить довго. Кирило крутнув коліщатком притиснутої до годинника запальнички — чверть на першу. Шрагін прийде через сорок п’ять хвилин. Кирило гарячково думав: що зробити? А там, нагорі, в сінях, мабуть, провадили обшук. От упало з лавки відро, вода полилася в підвал. Чимось гострим били підряд у всі мостини. Все ближче й ближче до люка. От ударили в люк. Мовчанка. Ще вдарили, ще й ще. Затріщали дошки. Кирило підняв пістолет і тричі вистрілив угору. Пролунав протяжний крик. Затупотіли чобітьми, і все затихло.

«Один своє дістав», — зловтішно подумав Кирило, і ця думка якось його заспокоїла. Раптом там, нагорі, пролунав звук, схожий на барабанний дроб. Те, що це крізь підлогу стріляють в нього з автомата, Кирило зрозумів, тільки відчувши різкий гарячий поштовх у ліве плече. Кирило кинувся в тайник, зачинив дверцята на засув і сів на ящик. Нагорі стріляли. Але нічого, тут його з усіх боків захищає товстий шар землі. Хіба що крізь дверцята. Кирило схопився, обережно зняв із стола і поставив на підлогу рацію, стіл підсунув до дверцят, а сам сів на ящик у глибині ніші. Тепер німці можуть скільки завгодно стріляти і крізь дверцята. Тим часом вони вже пробралися в підвал і обстукували стіни. Знайшовши дверцята в тайник, вони вирішили прострочити їх з автомата. Куля ударила в рацію, і в ній щось сумно дзвякнуло.

«Лампочку, гади, розбили», — подумав Кирило і пошкодував, що сів у нішу на ящик, а не на рацію. Він пригадав про час і знову чиркнув запальничкою. За двадцять хвилин буде перша година. Отже, Шрагін уже йде. Треба щось робити! Не можна чекати! Не можна допустити, щоб схопили Шрагіна! Думати заважали автоматні черги, стукіт куль, дедалі дужчий біль в плечі.

Двері затріщали. Кирило взяв гранату, зірвав з неї запобіжник і кинув її до дверей.

Останнє, що він побачив, було жовтогаряче полум’я, яке шугнуло знизу вгору. Вибуху він уже не чув…

Шрагін почув вибух, коли був від будинку Кирила кроків за сто. Він побачив, як покрівля будинку розкрилась, наче книжкова обкладинка, і зараз же весь будинок охопило полум’я.

Він круто повернув і, дійшовши до перехрестя, притиснувшись до стіни будинку, почав стежити за вулицею. Звідти, від палаючого будинку, долинали нерозбірливі вигуки. Потім до центра міста промчав мотоцикліст, а хвилин через десять до палаючого будинку проїхала пожежна