Нічний черговий - Ірвін Шоу

Він міг би назвати й зручніше місце, наприклад, Ф'юмічіно. Адже йому скрізь треба буде заїхати — і в Рим, і в Мілан, у Ніццу, Брюссель, Женеву, Хельсінкі. Він навмисне назвав Париж, щоб я ще трохи подумав. Але я не став сперечатися.

— Гаразд,— погодився я.— Пережену її в Париж.

— Ви знаєте, що зіпсували мені день?

— Попереду ще багато днів,— сказав я.

Приїхавши в порт, ми побачили Квадрочеллі на палубі невеликої білої яхти, він саме згортав канат. Помітивши нас, Квадрочеллі вискочив на берег і побіг нам назустріч.

— Ходімо скоріше,— сказав він, поцілувавши руку Евелін і енергійно труснувши мою.— Усе готове. Море, як бачите, спокійне і синє, як на рекламних листівках. У кошику на нас чекають смажене курча, варені яєчка, садовина, сир, вино. Знаєте, який апетит з'являється під час морської прогулянки!..

Ми були за двадцять ярдів від яхти, коли вона раптом вибухнула. На нас посипалися уламки дерева, скла, шматки дроту. Потім настала мертва тиша. Квадрочеллі, не спускаючи очей з яхти, повільно пішов до неї. Вона була понівечена до невпізнанності.

— Тебе не зачепило? — спитав я Евелін.

— Здається, ні,— майже пошепки відповіла вона.— А тебе?

— І в мене все гаразд.— Я підійшов до неї ближче і обійняв її за плечі. Потім гукнув Квадрочеллі: — Джуліано!..

Але той не звернув на мене уваги. Він усе те дивився на яхту.

— Фашисти,— прошепотів він.— Кляті фашисти.— Навколо кас почали збиратися люди, вони підходили ближче, штовхалися, розпитували одне одного. Квадрочеллі ніби не помічав їх.— Заберіть мене звідси,— ледве чутно попросив він.— Боюсь, я не зможу сам сісти за кермо. Я хочу додому.

Ми продерлися крізь натовп і пішли до машини. Квадрочеллі навіть не обернувся, щоб ще раз поглянути на свою біленьку яхту, яка помалу зникала у воді.

У машині його зненацька почало трусити. Стриматись він не міг.

— Вони могли вбити й вас,— насилу проказав він, клацаючи зубами.— Якби ви приїхали на дві хвилини раніше. Вибачте мені, будь ласка. Вибачте нам усім. Dolce Italia[20]. Рай для туристів... — Він засміявся. Від його сміху нам стало моторошно.

Коли ми під'їхали до його дому, він сказав:

— Прошу пробачення. Мені треба поговорити з дружиною. Я не хотів би справити враження нечемної людини, але волів би зробити це без сторонніх.— І він пішов, по-старечому зігнувшись, човгаючи підошвами по землі.

— Бідолаха,— зітхнула Евелін.

Повернувшись у готель, ми відразу ж попрямували в бар. Трохи підкріпившись, Евелін сказала:

— Давай вип'ємо за сонячну Італію. О sole mio![21] Час їхати додому. Ти зі мною згоден?

— Так,— відповів я.

«Двоє мертвих,— мовив я подумки,— один у Нью-Йорку, другий у Швейцарії. Третій врятувався чудом. Так, треба їхати».

Щоб доїхати до аеропорту Орлі, ми найняли машину з шофером. Наш «ягуар» був у гаражі, чекав на Фабіана. Евелін мене проводжала: вона вирішила ще кілька днів побути в Парижі. Вона не була тут багато років і сказала, що було б соромно обминути його просто так. Я летів у Бостон, а вона мала прибути прямо в Нью-Йорк... Останню ніч ми провели у передмісті Парижа, в гарному старовинному готелі у Барбізоні. Там ми замовили собі святкову вечерю, під час якої я їй усе розповів: і звідки у мене з'явилися гроші, і як я познайомився з Фабіаном, і в чому полягає наше партнерство. Абсолютно все. Вона слухала мене спокійно. Коли я скінчив, засміялася.

— Ну от,— сказала вона,— тепер я розумію, чому ти хочеш одружитися з юристом.— Вона нахилилася в мій бік і поцілувала мене. — Шукаєш захисту? — спитала вона усміхнено.— Не треба хвилюватися, любий. Я нічого не маю проти доброчесної крадіжки.

Цю ніч ми проспали, міцно обнявшись. Ми знали, що скінчився певний етап у нашому житті, але мовчали про це. Жоден з нас також не згадував Пет.

Коли ми приїхали в Орлі, вона не схотіла виходити з машини.

— Ненавиджу аеропорти,— сказала Евелін,— і залізничні вокзали. Коли не я їду.

Ми поцілувалися. Вона по-материнському поплескала мене по щоці.

— Будь обережний у Вермонті, адже там зовсім інші кліматичні умови.

— Буду обережний,— пообіцяв я.— Загалом, здається, ми непогано провели з тобою час.

— Загалом непогано,— погодилась вона.— Побачили такі гарні місця.

На очі мені набігли сльози. Її очі були сухі, тільки виблискували більше, ніж звичайно. Вона була в тій самій сукні, в якій з'явилась уперше в Порто-Ерколе.

— Я тобі подзвоню,— пообіцяв я, виходячи з машини.

— Чекатиму,— сказала вона.

Я знов нахилився, щоб ще раз її поцілувати.

— Іди вже,— мовила вона ніжно.

Я пішов за носильником до аеропорту. І, здавши багаж, уважно перевірив усі квитанції.

У літаку я застудився, і коли ми приземлилися в Лоуджені, у мене почалась жахлива нежить. Митник, зважаючи на мій стан, не став мене довго затримувати. Я взяв таксі й поїхав у готель «Ріц-Карлтон». Від Фабіана я навчився зупинятись у найкращому готелі міста, коли не знаєш нічого конкретніше. В готелі я зайняв простору сонячну кімнату і послав коридорного купити мені біблію. Наступні три дні я пив гарячий чай з ромом, ковтав таблетки аспірину, гортав «Книгу буття» і дивився телевізор. На жаль, жодна з передач не дала мені відчуття щастя від того, що я повернувся до Америки.

На четвертий день я очуняв, виписався з готелю і взяв напрокат машину. День був неприємний, накрапав дрібний дощик, їхати нікуди не хотілося, але я поспішав. Що повинно статися, нехай станеться якнайскоріше.

У Барлінгтон я дістався о третій і відразу ж поїхав до школи. Зупинивши машину, вимкнув мотор і лишився в ній чекати. Коли пролунав дзвоник, на вулицю висипала юрба школярів, потім вийшли вчителі. Нарешті з'явилась і Пет. На ній було велике незграбне пальто і вовняний шарф на голові. Я знав, що для її короткозорих очей моя машина, що стояла за сорок ярдів від неї, буде тільки кольоровою плямою, тим більше не побачить вона, хто в ній сидить. Я вже намірився відчинити дверцята і підійти до Пет, коли її зупинив якийсь учень — високий гладкий хлопець у вельветовому пальті. Вони довго стояли,