Нічний черговий - Ірвін Шоу
— Не знаю,— довелося мені відповісти.— Я вже казав, що ми недавно познайомилися.
— Ну гаразд,— мовив Квадрочеллі,— я бачу, ви не базіка. Якщо Майлз схоче, він сам скаже мені. Так?
— Мабуть.
— Я можу спитати у вас, містере Граймс... А-а! — Він махнув рукою.— Як вас звуть?
— Дуглас.
— А мене Джуліано. От ми і познайомились. А тепер Дозвольте вас спитати, Дугласе, чим ви займаєтесь?
Я знову завагався.
— Вкладаю гроші у різні справи,— сказав я.
— Не буду наполягати.— Він випростав руки вперед, ніби фізично стримуючи себе від подальших розпитувань.— Ви — друг Майлза, і цього з мене досить.— Тоді встав.— Час обідати. Свіжа риба і картопляне пюре. Проста і поживна їжа. Відколи я одружився, я не знаю, що таке страждати на шлунок. Мій лікар каже, що я забагато важу, але я не збираюся бути кінозіркою.— Він знову засміявся.
Я підвівся з місця, і він взяв мене під руку. Ми пішли до виходу з готелю, але не встигли стати на поріг, як двері відчинились, і перед нами з'явилася Евелін Коутс.
— Мені дзвонив Лорімер,— повідомила вона,— і сказав, що ви поїхали сюди. Сподіваюсь, я не порушила ваших планів?
— Ні, ви не порушили моїх планів.
Можливо, тому, що ми були в Італії, або тому, що вона була у відпустці, або просто тому, що вона не у Вашінгтоні, Евелін здалася мені зовсім іншою. Владність і черствість, що образили мене під час нашої першої зустрічі, кудись зникли. Вона стала ніжною, розкритою, намагалася нічим мене не дратувати. Коли ми з нею кохалися, в мене вже не було відчуття, ніби вона шукає щось таке, чого ніколи не знайде. Навіть в останню ніч у Вашінгтоні, незважаючи на всю її ніжність, вона була якась напружена. Тепер ми не розлучалися годинами, багато гуляли на сонці, тримаючись за руки, розводили пусті балачки, сміялися з будь-якого приводу, наприклад, з наших спроб поговорити по-італійському з офіціантом.
Коли ми зустрілися, синьйор Квадрочеллі тактовно залишив нас наодинці, сказавши:
— Мабуть, у вас знайдеться про що поговорити з вашою чарівною американською приятелькою. Ми можемо перенести обід на завтра. Моя дружина зрозуміє це, як належить. І доньки теж.— Він засміявся своїм гучним сміхом.— Ну, Дугласе, тепер я вам більше не співчуваю.— Кажучи це, він підморгнув.— А зовсім навпаки.
Потім він мені подзвонив і, мільйон разів вибачившись, повідомив, що вилітає ввечері у Мілан, бо в його друкарні почався страйк.
— Уявляєте собі,— поскаржився він,— навіть у неділю не можу відпочити.— Але він, мовляв, повернеться, як тільки зможе. Я повинен був передати його вітання чарівній американці. Він подзвонив після обіду, коли ми з Евелін саме лежали в ліжку в моїй чудовій теплій кімнаті над морем, утамувавши першу жагу. Хоча мені було шкода Квадрочеллі, я зовсім не жалкував, що в нього знайшлися свої справи, бо, хоч яким приємним він видавався, з Евелін мені було набагато краще.
Готель стояв майже порожній, бо сезон ще не почався, і ми почували себе, ніби на власній заміській віллі, оточені приязною, але добре вимуштруваною прислугою. Велика тераса у моєму номері була захищена від сторонніх поглядів, і ми могли годинами лежати там голі, підставивши тіло лагідному південному сонечку. Мені здалося, ніби тіло Евелін пом'якшало і якось погладшало. У Вашінгтоні воно було пругке й напнуте, мов струна, готове до життєвої боротьби, його щодня тренували, щоб воно не втрачало форми.
Ми говорили на різні теми, але ніколи не згадували Вашінгтон і роботи Евелін. Я не питав її, скільки вона може бути зі.мною, а сама вона цієї теми не торкалась. Я також не розповідав їй про нашу розмову з Лорімером.
Це був чудовий час, коли ні про що не думаєш, нічим не зв'язаний — ні календарем, ні годинником, час, який минає в прекрасній країні, що її мови ти не розумієш, а її проблеми тебе не цікавлять. Ми не читали газет, не слухали радіо і не укладали планів на майбутнє. Кілька разів мені дзвонив Фабіан, казав, що наші справи йдуть добре, що ми багатіємо день у день, але зараз він дуже заклопотаний, і йому доведеться затриматись у Штатах довше, ніж він сподівався. Квадрочеллі перед від'їздом надіслав мені обрахунки, а я, навіть не глянувши в них, переслав їх Фабіанові. Фабіан запевнив мене, що все гаразд, і попросив сказати Квадрочеллі, коли той повернеться, що все йде за планом.
— До речі,— спитав я,— як минув похорон?
— Чудово,— відповів Фабіан.— Ой, мало не забув,— ваш брат приїздив у Нью-Йорк зустрітися зі мною. Ви з ним дуже різні, правда?
— Мабуть, що так.
— Він сказав, що у вашої компанії велике майбутнє. Потім розповів мені про свої очі, я послав його до знайомого лікаря, той дав йому якісь нові ліки і пообіцяв, що все буде гаразд. Лілі вас цілує.
У ці дні в мене все мало бути гаразд.
Ми приїхали в Рим по мої костюми і лишилися там на деякий час оглянути історичні місця і вивчити місцеву кухню. Евелін мої обнови дуже сподобались, вона казала, що тепер жодна дівчина не зможе спокійно пройти повз мене. Але я не був сліпий і бачив, яким поглядом проводжали чоловіки її.
Одного разу я привів її в галерею Бонеллі. Моя картина з американським містечком усе ще була виставлена у вітрині. Я не сказав Евелін, що вона належить мені, бо хотів почути її думку. Вона була набагато освіченіша, ніж я, до того ж мешкала разом з власницею галереї і, отже, повинна була розумітися на сучасному живописі. Ми мовчки стояли проти картини, уважно її вивчаючи. Якщо вона не сподобається Евелін, я не признаюся, що придбав картину, і більше ніколи не матиму справ з мистецтвом.
— Ну як вона тобі? — спитав я нарешті.
— Вона прекрасна,— відповіла Евелін.— Просто прекрасна. Ходімо подивимось усю виставку. Треба буде написати Бренді про цього чоловіка.
Був час обіду, і виявилося, що галерея закрита. Я з цього тільки порадів. Адже інші картини могли б і не сподобатись Евелін, а Бонеллі обов'язково заговорив би зі мною, щоб подякувати за чек, і я відчув би себе приниженим в її очах. Після нашої зустрічі в Порто-Ерколе мені весь час хотілося, щоб вона була про мене високої
