Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон
— Зрештою, — вів далі Алан, — тепер уже не так погано, як було в сорок шостому році. Вони кричать, що гірські клани тепер утихомирені. Та й не дивно, адже в усій країні від Кентайра до мису Реза не лишилось жодної шпаги або рушниці, хіба крім тих, які обачні люди приховали в стрісі! Та мені хотілося б знати, Девіде, доки це буде? Можна подумати, що недовго, коли такі люди, як Ардшил, на вигнанні, а люди, подібні до Червоного Лиса, сидять удома, попиваючи вино, і гноблять бідних. Але не так легко передбачити, що нарід зможе стерпіти, а що ні. Інакше чому ж Червоний Лис вільно їздить по моїй нещасній батьківщині і не знаходиться хороброго хлопця, аби всадити в нього кулю?
З цими словами Алан поринув у роздуми і якийсь час сидів зажурений і мовчазний.
Я ще хотів би сказати про свого друга, що він майстерно грав на різних музичних інструментах, а особливо на флейті, складав непогані вірші рідною мовою, прочитав кілька книжок французькою і англійською мовами, був дуже вправним стрільцем, досвідченим рибалкою, чудово володів як рапірою, так і шпагою. Що ж до його вад, то вони були виписані в нього на обличчі, і я тепер знав їх усі. Найгіршою з них була дитиняча схильність ображатись і вишукувати привід для сварки. Щоправда, зі мною він великодушно стримувався, пам'ятаючи, як ми разом відбивали натиск ворога в рубці, але чи тому, що я сам добре захищався, чи, може, тому, що мені довелося бути свідком його власної відваги, — цього я не можу сказати. Бо хоч він і дуже цінував хоробрість в інших, однак найдужче захоплювався нею в Алані Брекові.
Розділ XIII
ЗАГИБЕЛЬ БРИГА
Була вже пізня година, стемніло настільки, наскільки взагалі тут темніло в цю пору року (тобто було ще досить видно), коли Гозісен просунув голову в двері рубки.
— Послухайте, — звернувся він до Алана, — вийдіть і гляньте, чи ви не зможете визначити, де ми тепер?
— Знову якісь хитрощі? — спитав Алан.
— Мені зараз не до хитрощів! — вигукнув капітан. — Є інші речі, про які я маю подумати: мій бриг загрожений!
Із стривоженого виразу його обличчя, а найбільше з гострого тону, яким він говорив про бриг, ми зрозуміли, що капітан не хитрує, а тому, не дуже побоюючися зради, вийшли на палубу.
Небо було безхмарне, віяв сильний холодний вітер, що пронизував до кісток. Ще не зовсім згасло денне світло, і водночас яскраво світив майже повний місяць. Бриг тримався круто до вітру, щоб обминути південно-західний мис острова Мулу, гори якого виднілися з лівого борту судна (найвище здіймалася Бен Мор з оповитою туманом вершиною). Хоч цей напрямок і не зовсім відповідав меті нашого плавання, «Завіт» із шаленою швидкістю розтинав бурхливе море, то провалюючись униз, то злітаючи на гребенях хвиль, які переслідували нас із заходу.
Ніч видалась не така вже й погана для плавби в чистому морі, і я почав дивуватися, що саме так непокоїло капітана, як раптом бриг піднявся на гребені високої хвилі й Гозісен показав нам на щось рукою. Ми глянули туди. Недалеко від нас із освітленого місяцем моря вгору фонтаном била вода, а через якусь мить сюди долинув віддалений гуркіт.
— Що це, по-вашому? — похмуро спитав капітан.
— Хвилі розбиваються об риф, — відказав Алан. — Тепер ви знаєте, де він; чого ж вам ще треба?
— Та юно то так, — буркнув Гозісен. — Якби ж цей риф був єдиний.
І справді, поки він говорив, трохи далі на південь з'явився ще один фонтан.
— Он! — вигукнув капітан. — Ви самі бачите. Коли б я знав про ці рифи і мав мапу або коли б був живий Шуен, не тільки шістдесят гіней, а навіть шістсот не примусили б мене ризикувати бригом серед цих скель. Адже ви, сер, знаєте тут берег і мали б бути нам за лоцмана. Чого ж ви мовчите?
— Я думаю, — відповів Алан, — що це так звані Торенські скелі.
— І багато їх? — спитав капітан.
— Правду кажучи, сер, з мене ніякий лоцман, — відказав Алан, — але, наскільки я пригадую, вони тягнуться на десять миль.
Містер Ріак і капітан перезирнулися.
— Мусить же бути якийсь прохід між ними! — зауважив капітан.
— Безперечно, — погодився Алан, — але де? Мені пригадується, що ближче до берега рифів майже немає.
— Справді? — перепитав Гозісен. — У такому разі нам доведеться триматися круто до вітру, містере Ріак, і підійти якомога ближче до берега Мулу, сер. Хоч навіть і тоді земля закриватиме нас од вітру, а ці скелі залишаться з завітряного боку. Що ж, ми не маємо іншої ради, і так чи так нам загрожує небезпека розбитися.
З цими словами він віддав стерничому наказ і послав Ріака на фор-марс.[68] На палубі було всього п'ять чоловік, рахуючи й капітана та помічника: придатних (або принаймні придатних і згодних) виконувати свою роботу більше не було. Як я вже сказав, на долю містера Ріака випало лізти нагору, і він сидів там, ведучи спостереження і повідомляючи на палубу про все, що бачив.
— Море на південь захаращене скелями! — закричав він; а потім трохи перегодя: — Здається, воно таки вільніше біля берега!
— Ну, сер, — звернувся Гозісен до Алана, — спробуємо йти вашим шляхом. Хоч, гадаю, ми з таким самим успіхом могли б звіритися на сліпого скрипаля. Дай Боже, щоб ви не помилилися.
— Дай Боже, щоб я не помилився! — мовив Алан до мене. — Де ж я чув про цей прохід? Ат, що буде, те й буде.
Коли ми підійшли ближче до повороту берега, рифи стали траплятися там і сям безпосередньо на нашому шляху, і містер Ріак час від часу кричав нам, щоб ми змінили курс. Іноді він запізнювався з попередженням: один риф був так близько від брига, що коли на нього налетіла хвиля, бризки води потрапили на палубу, і ми змокли, наче під дощем.
Тієї місячної ночі ми бачили небезпеку так виразно, як удень, і
