Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон
— Невже? — посміхнувся Алан. — Присягаюся честю, я сам з ними поговорю! Якщо в тому місті є бодай один чоловік, що розмовляє по-англійському, я розповім йому кумедну історію. П'ятнадцять дужих моряків — з одного боку, і один чоловік з хлопчиськом — з другого! Яке жалюгідне видовище!
Гозісен почервонів.
— Ні, — вів далі Алан, — це не підійде. Ви повинні висадити мене на берег там, де ми домовились.
— Легко сказати! Адже мій перший помічник помер, ви самі знаєте як. Крім нього, жоден з нас не знає берега, сер. А цей берег дуже небезпечний для кораблів.
— Даю вам можливість вибирати, — сказав Алан. — Висадіть мене на суходіл в Аппіні або в Ардгурі, в Морвені, в Арисезі, в Морарі або… Коротше кажучи, де хочете, але не далі, ніж за тридцять миль від моєї батьківщини, аби тільки не у володіннях Кемблів. Це широка мішень. Якщо ви не влучите в неї, то в мореплавстві ви так само безпорадний, як і в бою. Мої бідні земляки переїжджають у своїх вутлих рибальських човниках з острова на острів у всяку погоду і навіть уночі… Та що там казати!
— Човен не корабель, сер, — зауважив капітан. — Він не сидить так глибоко у воді.
— Що ж, у такому разі пливімо в Глазго, якщо хочете! — мовив Алан. — Принаймні ми хоч посміємося з вас.
— Мені зараз не до сміху, — відказав капітан. — Але все це буде коштувати грошей, сер.
— Гаразд, сер, — сказав Алан. — Я шаную своє слово. Тридцять гіней, якщо ви висадите мене на берег, і шістдесят, коли доставите в Лінні-Лох.
— Але гляньте, сер, де ми тепер, адже звідси кілька годин до Арднамуркана, — запротестував капітан. — Давайте шістдесят, і я висаджу вас там.
— А я муситиму стоптувати свої черевики й наражатися на небезпеку серед червоних мундирів, щоб догодити вам?! — вигукнув Алан. — О ні, сер. Коли ви хочете одержати шістдесят гіней, то заробіть їх і висадіть мене в моїй країні.
— Це значить ризикувати кораблем, сер, — зауважив капітан, — а разом з ним і власним життям.
— Як вам завгодно, — кинув Алан.
— А ви взагалі зможете повести корабель? — спитав капітан, суплячись.
— Навряд, — відповів Алан. — Я більше боєць, як ви самі бачили, аніж моряк. Але мене часто брали на борт і висаджували на цьому березі, і я трохи знаю його.
Капітан похитав головою так само насуплено.
— Якби я втратив у цьому нещасливому рейсі менше грошей, — промовив він, — то радніше побачив би вас із зашморгом на шиї, ніж ризикував бригом, сер. Та хай буде по-вашому. Як тільки вітер трохи поверне (а він незабаром має повернути, або я дуже помиляюсь), я скористаюсь ним. Та це ще не все. Ми можемо зустрітися з королівським судном, яке візьме нас на абордаж, сер, без будь-якої провини. Цей берег охороняється багатьма сторожовиками, ви самі знаєте, від кого. А тому, сер, на цей випадок ви могли б доручити гроші мені.
— Капітане, — сказав Алан у відповідь, — якщо ви побачите вимпел, то це ваша річ, як тікати. А тепер, оскільки я чув, що вам на прові бракує горілки, давайте мінятись: пляшка горілки за двоє відер води.
Цим пунктом закінчилася наша угода, і він був точно виконаний обома сторонами; отож ми з Аланом нарешті змогли вимити рубку й ліквідувати сліди сутички, які нагадували про вбитих нами, а капітан і містер Ріак теж були по-своєму щасливі, бо знову мали що випити.
Розділ XII
Я ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО ЧЕРВОНОГО ЛИСА
Ще до того, як ми закінчили прибирати рубку, з північного сходу повіяв бриз; він прогнав хмари, і виглянуло сонце.
Тут я повинен дещо пояснити, і читач добре зробить, якщо гляне на мапу. Того дня, коли впав густий туман і ми зіткнулися з Алановим човном, бриг саме йшов протокою Малий Мінч. На світанку після сутички ми попали в штиль на схід від острова Канну, точніше між ним і островом Ериска в низці Лонг-Айлендських островів. Прямий шлях звідси до Лінні-Лоху лежав через протоку Савнд-оф-Мул. Але в капітана не було мапи, він боявся ризикувати бригом між островами і, оскільки віяв ходовий вітер, визнав за краще обминути острів Тайрі з заходу і вийти біля південного берега великого острова Мулу.
Весь день вітер віяв у тому ж напрямку і скорше посилювався, ніж стихав, а опівдні з-за зовнішніх Гебридських островів почали накочуватися великі хвилі. Наш курс (ми хотіли обійти навколо внутрішніх островів) лежав на південний захід, тож спочатку ці хвилі вдаряли нам у борт і корабель дуже гойдало. Але з сутінками, коли ми вже обминули південний мис острова Тайрі й узяли курс на схід, хвилі почали бити прямо в корму.
Тим часом першу половину дня, до того, як з'явилися хвилі, ми згаяли дуже приємно. Сяяло сонце, зусібіч видніли гористі острови. Ми з Аланом сиділи в рубці, відчинивши з обох боків двері (вітер віяв прямо в корму), і викурили по люльці чи по дві чудового капітанського тютюну, розповідаючи один одному про своє життя. Це для мене виявилося надто важливим, бо дало змогу хоч трохи ознайомитися з дикою гірською Шотландією, де мені судилося незабаром висадитись. У ті дні, невдовзі після великого повстання, кожен, хто наважувався пробиратись порослими вересом узгір'ями, мусив знати про небезпеки, на які наражався.
Я перший подав Аланові приклад, розповівши про всі свої нещастя. Алан слухав мене з великою цікавістю. Тільки коли я згадав мого доброго друга, священика містера Кембла, Алан спалахнув і вигукнув, що ненавидить усіх, хто зветься так.
— Чому? — здивувався я. — Це такий чоловік, якому ви з гордістю можете потиснути руку.
— Я знаю, що ніколи не дав би нічого жодному Кемблові, — заявив Алан, — хіба що олив'яну кулю. Я б охоче полював на весь цей рід, як на тетерюків. Навіть умираючи, я доповз би на колінах до вікна кімнати, щоб вистрілити в когось із них.
— Але чому, Алане? — вигукнув я. — Що вам зробили Кембли?
— Ось що, —
