Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Море тут було зовсім спокійне, не відчувалося ніякого прибою, ясно світив місяць, і я подумав, що ніколи ще не бачив пустельнішого й безлюднішого місця. Та все-таки це був суходіл. Нарешті стало так мілко, що вже можна було покинути рею і дійти вбрід до берега. Не можу навіть сказати, що я відчував сильніше — втому чи радість порятунку. У всякому разі був і стомлений, і щасливий. Я ніколи ще так не стомлювався і ніколи не був такий вдячний Богові, як тієї ночі.

Розділ XIV

ОСТРІВЕЦЬ

З тієї хвилини, як я вийшов на берег, починається найнещасливіша частина моїх пригод. Було пів на першу годину ночі. Мені дошкуляв холод, хоч пагорби й затуляли од вітру. Я не наважувався сідати, боячись, що замерзну, а тому роззувся і, незважаючи на втому, ходив босий по піску й бив себе по грудях, щоб зігрітися. Не чути було ні людей, ні худоби, ні співу перших півнів, хоч саме о цій порі вони завжди співають, тільки десь далеко розбивався об берег прибій, нагадуючи про небезпеки, пережиті мною і моїми супутниками. Гуляючи на березі такої ранньої години і в такому відлюдному місці, я відчував щось подібне до страху.

Як тільки почало світати, я взув черевики й на превелику силу видерся на пагорб. Це було найважче з усього, що мені доводилося будь-коли робити в житті. Я без кінця падав між величезними брилами граніту або перескакував з одної скелі на другу. Коли я дістався до вершини, вже розвиднілося. Бриг зник. Він, очевидно, зірвався з рифу й затонув. Не видно було й човна. На поверхні океану не біліло жодне вітрило, а на тій частині суходолу, яку я міг бачити звідсіля, не було ні людей, ані жител.

Я боявся навіть подумати про те, що сталося з моїми товаришами по плаванню, боявся дивитись на цю пустельну картину. І без того давалися взнаки мій мокрий одяг, утома й голод, від якого почав боліти живіт. Тому я вирішив піти на схід уздовж південного берега, сподіваючися знайти людське житло, де можна було б зігрітись і, можливо, почути про тих, що лишилися на кораблі. В найгіршому разі я міг розраховувати хоч на те, що скоро зійде сонце й висушить мій одяг.

Невдовзі мій шлях перепинила річка чи, може, вузька затока, що вдавалась далеко в суходіл. Переправитись я не міг, тому довелося змінити напрямок і йти до кінця затоки, щоб обминути її. Іти було надзвичайно важко: не тільки весь Іррайд, а й найближча частина острова Мулу (яка називається Росе) — це безладне нагромадження скель, між якими ростуть кущі вересу. Спочатку затока все звужувалася, як я й сподівався, та незабаром, на мій подив, вона почала розширятися знову. Я довго сушив собі голову, все не здогадуючись, у чому річ, поки, нарешті, зійшов на маленький пагорбок і зрозумів, що мене викинуло на пустельний неродючий острівець і що я з усіх боків одрізаний від світу морем.

Замість сонця, на яке я чекав, щоб висушити одяг і зігрітися, пішов дощ. Над острівцем завис густий туман, і моє становище стало зовсім нестерпне.

Стоячи під дощем і тремтячи з холоду, я не знав, що робити, поки в голові не майнула думка спробувати перебрести затоку. Я повернувся до найвужчого місця і ввійшов у воду. Але ярдів за три від берега я несподівано пірнув з головою і якщо й лишився живий, то тільки завдяки ласкавій долі, а не власній обережності. Одяг мій не став мокріший (навряд щоб це було можливе), але після такої невдачі я змерз іще дужче. Втративши й цю останню надію, я відчув себе ще нещаснішим.

І раптом я згадав про рею. Вона винесла мене з течії і, безперечно, допоможе безпечно переправитися через цю невеличку спокійну затоку. З такою думкою я безстрашно вирушив на другий кінець острова, щоб розшукати рею. Подорож виявилась надзвичайно стомливою, і якби мене не підтримувала надія, я, очевидно, впав би на землю й не захотів іти далі. Можливо, від солоної морської води чи то від того, що в мене починалася гарячка, мене мучила спрага; я змушений був часто зупинятися і пити з калюж на виробленому торфовищі брудну болотну воду.

Нарешті я ледве живий дібрався до затоки. З першого погляду мені здалося, що рея вже трохи далі від того місця, де я лишив її. І я втретє! поліз у воду. Рівне й тверде піщане дно помалу спускалося, так що я міг брести, доки вода стала сягати мені майже до шиї, а маленькі хвилі почали плескати в обличчя. Але на цій глибині ноги вже майже не діставали дна, і я не наважився йти далі. Рея ж спокійно погойдувалася на воді переді мною за якихось двадцять футів.

Я терпляче витримував усе до цієї останньої невдачі, але тепер вийшов на берег, упав на пісок і заплакав.

Згадки про час, пробутий на острівці, ще й досі для мене такі жахливі, що я хочу швидше покінчити з ними. У всіх книжках, де я читав про людей, які зазнали корабельної аварії й були викинуті на берег, кишені цих людей були напхані всілякими інструментами, або ж наче навмисно разом з ними море викидало на берег скриню з різними потрібними речами. Та зі мною було зовсім не так. У моїх кишенях не було нічого, крім грошей та Аланового срібного ґудзика; а оскільки я народився й виріс далеко від моря, знань у мене було так само мало, як і знарядь.

Правда, мені було відомо, що м'якуни вважаються придатними для їжі, а поміж скелями острова я знайшов безліч круглих м'якунів, які насилу міг відірвати, не знаючи, що це треба робити різким рухом. Крім того, тут траплялися ще й маленькі скойки, які у нас, в Шотландії, називають козликами, а в Англії, здається, береговичками. Цими двома видами м'якунів я й харчувався, ковтаючи їх холодними й сирими. Я був такий голодний, що спершу вони здалися мені навіть смачними.

Можливо, в цю пору м'якуни були неїстівні, а може, у воді навколо острова було щось отруйне, бо, з'ївши кілька штук, я одразу відчув запаморочення й нудоту