Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Минуло декілька днів, і дядько висловив сподівання, що Філіп проведе наступні тижні в Блекстейблі.
— Так, мене це влаштовує, — погодився Філіп.
— Гадаю, не станеться нічого страшного, якщо ти повернешся до Парижа у вересні.
Філіп не відповів. Він багато думав про слова Фоне, але так нічого і не вирішив, тому не хотів заводити мову про майбутнє. Якщо він припинить займатися мистецтвом через те, що не може досягнути в ньому досконалості, це буде виглядати благородно, але, на жаль, тільки для нього: всі інші вважатимуть, що хлопець примирився з невдачею, а йому не хотілося визнавати поразку. Кері був упертим, і підозри, що в нього немає до чогось хисту, лише змушували його долати перешкоди і попри все рухатися точнісінько в тому напрямку. Він не міг змиритися з думкою, що друзі кепкуватимуть з нього. Це могло б завадити йому здійснити рішучий крок і покинути навчання, але в новій обстановці вся ситуація виглядала по-новому. Перетнувши Ла-Манш, Філіп (як і багато інших людей) виявив, що речі, які здавалися вагомими, тепер виглядають особливо незначними. Життя, котре там видавалося таким чудовим, що серце мало не зупинялося, тепер виглядало безглуздим; Філіп з огидою згадував про кафе, про ресторани з абияк приготованою їжею, про їхнє вбоге животіння. Його більше не хвилювало, що думають про нього друзі: софістика Кроншоу, шляхетність місіс Оттер, претензійність Рут Челіс, вічні сварки Лоусона і Клаттона — все це йому остогидло. Кері написав Лоусонові й попросив надіслати всі його пожитки. Їх привезли за тиждень. Розпаковуючи картини, хлопець помітив, що розглядає їх без жодної емоції. Цей факт його зацікавив. Дядько страшенно хотів побачити племінникові роботи. Попри те що раніше чоловік рішуче забороняв Філіпу їхати в Париж, тепер він ставився до цього терпляче. Вікарія цікавило студентське життя, і він невтомно розпитував про нього Філіпа. Правду кажучи, містер Кері навіть пишався, що племінник — художник, і завжди вихвалявся ним перед іншими. Він захоплено розглядав намальовані з натури етюди, котрі показував йому хлопець. Якось Філіп поклав перед дядьком портрет Міґеля Ахурії.
— Чому ти намалював його? — поцікавився містер Кері.
— О, мені потрібна була модель, і його обличчя здалося цікавим.
— Якщо в тебе немає інших справ, чому б тобі не намалювати мене?
— Тобі буде нудно позувати.
— Навпаки, думаю, що мені сподобається.
— Подивимося, що можна зробити.
Дядькове марнославство забавляло Філіпа. Зрозуміло було, що чоловік мало не вмирає від бажання отримати власний портрет. Він не міг проґавити нагоду отримати щось задурно. Два чи три дні він сипав туманними натяками, звинувачував Філіпа в ледарюванні, цікавився, коли той візьметься до роботи, а потім почав розповідати всім знайомим, що Філіп збирається його намалювати. Нарешті пішов дощ, і після сніданку дядько запитав.
— Ну, як ти ставишся до того, щоб почати малювати мене просто сьогодні вранці?
Філіп відклав книжку, яку читав, і відкинувся на стільці.
— Я покинув заняття живописом, — оголосив він.
— Чого раптом? — недовірливо перепитав дядько.
— Не бачу сенсу в тому, щоб бути посереднім художником, і дійшов висновку, що досягнути чогось більшого мені не вдасться.
— Ти мене дивуєш. До поїздки в Париж ти вважав себе генієм.
— Я помилявся, — зізнався Філіп.
— На мою думку, якщо берешся до якоїсь професії, потрібно мати гонор і ціле життя займатися нею. Мені здається, тобі просто не вистачає наполегливості.
Філіпа трохи роздратувало, що дядько не розуміє, скільки героїзму в його рішенні.
— «За двома зайцями поженешся, жодного не впіймаєш», — процитував дядько. Філіп понад усе ненавидів саме це прислів’я, воно здавалося йому абсолютно безглуздим. Вікарій частенько повторював його, сперечаючись із хлопцем щодо його рішення покинути займатися бухгалтерською справою. Ось і зараз опікун згадав про ту ситуацію.
— Знаєш, ти вже не хлопчик, і мусиш попіклуватися про те, щоби влаштуватися. Спочатку ти наполягав, що хочеш бути аудитором, потім тобі це набридло і ти вирішив стати художником. А тепер, маєш тобі, ти знову передумав. Все це свідчить про… — Чоловік на мить замовк, замислившись, на яку саме ваду в характері це вказує, і Філіп закінчив речення замість нього:
— Нерішучість, некомпетентність, брак передбачливості й невизначеність.
Вікарій кинув на племінника швидкий погляд, щоб переконатися, що хлопець не глузує з нього. Філіпове обличчя залишалося серйозним, але іскорки в очах зрадили його. Йому справді слід бути серйознішим. Дядько відчув, що не завадило б відшмагати його різками.
— Тепер мене не стосуються твої фінансові справи. Ти сам собі господар; але гадаю, тобі слід пам’ятати, що гроші колись закінчаться, а з твоєю вадою знайти роботу буде нелегко.
Філіп уже знав, що, розгнівавшись на нього, усі починають нагадувати про його клишоногість. І через те, що майже ніхто не міг втриматися від цієї спокуси, Філіп зневажав усе людство, але навчився приховувати, що ця згадка його зачіпає. Тепер він уже навіть міг побороти свою звичку шарітися, від якої так страждав у дитинстві.
— Як ти щойно зауважив, — відповів він, — мої фінансові справи тебе не стосуються, і я сам собі господар.
— Тоді ти повинен визнати, що я мав рацію, коли заперечував проти твоєї ідеї вивчати мистецтво.
— Я так не думаю. Скажу лише, що на своїх помилках ми вчимося швидше, ніж на правильних вчинках за чиєюсь порадою. Я вже взявся за розум і тепер не заперечую проти того, щоб кудись влаштуватися.
— Наприклад?
Філіп не був готовий до такого запитання, адже ніколи не ставив його собі. Подумки він перебрав десятки покликань.
— Найкраще, що ти можеш зробити, — взяти приклад із батька і стати лікарем.
— Як не дивно, саме це я і збирався зробити.
Серед інших професій він справді згадував медицину, передовсім тому, що вона, схоже, давала особисту свободу, а досвід офісної роботи змусив Філіпа заріктися повертатися ще колись до бюро. Однак вікарію він відповів майже несвідомо, просто бовкнув, не подумавши. Утім, йому сподобалося це випадкове рішення, і хлопець запевнив себе, що восени почне вчитися в колишньому батьковому шпиталі.
— То два роки в Парижі слід вважати просто змарнованим часом?
— Не знаю. Ці два роки були радісними, і я навчився дечого важливого.
— Чого?
Філіп на мить замислився, і його відповідь не була позбавлена спроби подражнити дядька.
— Я навчився дивитися на руки так, як ніколи раніше не дивився. Не
