Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
— Ви б послали все під три чорти на моєму місці?
— Що це ви таке кажете?
— Я розмірковую, чи варто бути посереднім художником. Розумієте, в інших професіях, якщо ви лікар чи комерсант, ваша посередність нікому не помітна. Ви заробляєте і продовжуєте жити. Та чи варто малювати слабенькі картини?
Лоусонові подобався Філіп, і, зрозумівши, що друга засмутила відмова прийняти картину, той узявся заспокоювати його. Усім відомо, що Салон відмовлявся від картин, які потім ставали відомими; це ж була перша Філіпова спроба, і слід було сподіватися на такий результат; нічого дивного, що Фланаґану пощастило, його картина ефектна і поверхова: це саме те, що подобається ледачим суддям. Філіп втрачав терпіння: його принижувало, що Лоусон вважає, наче він може серйозно засмутитися через такі дурниці, і не розуміє, що він пригнічений через глибоку зневіру в своїх силах.
Клаттон останнім часом відмежувався від компанії, яка обідала у «Ґрав’є», і жив надзвичайно усамітнено. Фланаґан казав, що він закохався в якусь дівчину, але аскетична зовнішність хлопця якось не пасувала до пристрасті, і Філіп думав, що той, вірогідніше, відокремився від друзів, аби краще обдумати нові ідеї. Утім, одного вечора, коли інші пішли з ресторану на виставу, а Філіп залишився за столиком сам, з’явився Клаттон і замовив вечерю. Молодики розговорилися, і, помітивши, що товариш сьогодні доброзичливіший і менш уїдливий, ніж завжди, Філіп вирішив скористатися його гарним настроєм.
— Послухайте, мені хотілося б, аби ви подивилися на мою картину, — сказав він. — Хочу знати, що ви про неї думаєте.
— Ні, не буду.
— Чому ні? — перепитав Кері, червоніючи.
Вони часто зверталися з таким проханням один до одного, і нікому й на думку не спадало, що можна відмовитися. Клаттон здвигнув плечима.
— Люди просять покритикувати щось, а самі лише чекають, щоб їх похвалили. До того ж який сенс у критиці? Яка різниця — гарна ваша картина чи погана.
— Для мене різниця відчутна.
— Ні. Картини малюють лише тому, що не можуть не малювати. Це така ж функція організму, як будь-яка інша, ось лише властива вона не кожному. Ми малюємо для себе, інакше довелося б укоротити собі віку. Тільки задумайтеся, ви витрачаєте бозна-скільки часу, намагаючись зобразити щось на полотні, пишете потом і кров’ю власної душі, а який результат? Десять проти одного, що Салон відхилить картину; а якщо вони погодяться її взяти, люди кидатимуть на неї десятисекундний погляд і йтимуть далі. Якщо вам пощастить, якийсь неграмотний бовдур придбає її, повісить на стіну й помічатиме не більше, ніж свій обідній стіл. Критика і художник не мають нічого спільного. Критика оцінює об’єктивно, але об’єктивність художнику не потрібна.
Клатон прикрив очі долонями, наче намагаючись краще зосередитися на тому, що збирався сказати.
— Художник отримує особливе враження від побаченого і мусить передати його; незрозуміло чому, вдається це лише за допомогою ліній та кольорів. Так само й музикант: він читає кілька рядків, і в голові виникає комбінація звуків; йому невідомо, чому саме ці слова надихнули його на саме ці ноти, він просто чує їх. І я назву вам ще одну причину, чому критика не має жодного значення: видатний художник змушує людей бачити світ своїми очима; але інший художник наступного покоління бачить світ інакше, і тоді глядачі оцінюють не його самого, а порівнюючи його з попередником. Так, барбізонці[218] вчили наших батьків дивитися на дерева певним чином, а коли з’явився Моне і намалював їх інакше, люди сказали: «Але дерева не такі». Їм ніколи не спадало на думку, що дерева точнісінько такі, якими їх хоче бачити художник. Ми малюємо зсередини назовні — якщо нам вдасться вплинути на бачення світу, нас називають видатними художниками, якщо ні — на нас не зважають; але ми залишаємося такими ж. Ми не додаємо нічому ані величі, ані нікчемності. Нам байдуже, що станеться з картиною потім — малюючи її, ми вже отримали все можливе.
Запала тиша, Клаттон із неабияким апетитом накинувся на їжу, котру поставили перед ним. Філіп палив дешеву цигарку й уважно розглядав друга. Грубо висічена голова, наче камінь не піддавався різцю скульптора, скуйовджена копиця темного волосся, великий ніс, масивна нижня щелепа — все це свідчило про неабияку силу юнака, та все ж Кері чомусь здавалося, що за цією маскою ховається дивна слабкість. Відмова Клаттона показувати свої роботи, можливо, була продиктована виключно марнославством: хлопець не зносив чужої критики і не хотів ризикувати, отримавши відмову Салону; йому хотілося зажити слави справжнього майстра, а не порівняння з іншими художниками, після якого могла понизитися його самооцінка. За вісімнадцять місяців їхнього з Кері знайомства Клаттон став жорстокішим і сумнішим; його дратував легкий успіх тих, хто змагався зі своїми товаришами, попри те, що сам хлопець робити це відкрито не наважувався. На Лоусона йому не вистачало терпіння, і вони вже не дружили так близько, як було тоді, коли Філіп із ними познайомився.
— Із Лоусоном все гаразд, — казав Клаттон зверхньо, — він повернеться до Англії, стане модним портретистом, зароблятиме десять тисяч на рік і буде академіком ще до сорока років. Портрети ручної роботи для шляхти і дрібних дворян!
Філіп теж зазирав у майбутнє і бачив Клаттона, старшого на двадцять років, сумного, самотнього, здичавілого й нікому не відомого, він досі мешкає в Парижі, застрягши в цьому житті, керує своїм злим язиком маленьким cénacle[219], веде війну із самим собою та світом через свою жагу досконалості, якої не вдається досягнути; малює мало і, напевно, врешті-решт спивається. Останнім часом Філіпа захопила думка, що єдине
