Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Ти просто втомився, Джоше.

— Може, й так, — Джош Деніелс покректав. — Я чого тебе набрав. Нещодавно переглядав те відео…

— Яке?

— З Бартоном.

— Відео з Бартоном?

— Ну, перехоплення, яке зробив мій пацан на останніх секундах.

«Мій пацан» несподівано боляче різонуло Вентрона по вухах. Тренер подумав, що Брендон Бартон уже давно не «Джошів пацан». Власне, ніколи ним не був. Про «пацана» взагалі ніхто не знав би, якби Білл не згадав про хлопця і не витягнув із діри, в якій той деградував, натираючи столи та відмиваючи тарілки від недоїдків. Утім він розумів, що сперечатися про це безглуздо й лише буркнув:

— Не тільки ти.

Старий Джош не надто здивувався:

— І ти теж? Я знав, що ти теж його передивлявся!

— Та певна річ. Уперше — на ранок після Супербоулу. Щойно прокинувся, одразу ввімкнув запис гри. Хотів переконатися, що ми її виграли. Боявся, що мені наснилося те перехоплення.

Зі слухавки випорснув схожий на каркання сміх, який, одначе, швидко затих, поступившись місцем притлумленому покашлюванню.

— Ну то слухай, — відкашлявшись, продовжив Джош. — Відстань по прямій між місцем, де стояв Бартон перед початком розіграшу, і точкою над гольовою лінією, де він перехопив м’яч, складає шість ярдів. Твій корнер пролетів їх за півсекунди. Якщо точно — то за нуль цілих п’ятдесят чотири сотих секунди.

— Звідки така точність?

— Мій десятирічний онук займається відео, знаєш, усілякими такими штучками — монтування, обробка, — мріє працювати аніматором у «Pixar» чи «Lucasfilm». Я попросив його відкрити запис перехоплення у відеоредакторі. Там є шкала, що позначає час. Я власноруч пересував уздовж неї повзунок, а тому можеш мені повірити: розіграш тривав заледве дві секунди, а мій пацан рухався рівно нуль цілих п’ятдесят…

— Я зрозумів, — перебив Білл. — До чого ти хилиш?

— Шість ярдів — це п’ять із половиною метрів. Знаєш, що буде, коли п’ять із половиною метрів поділити на нуль цілих п’ятдесят чотири сотих секунди? — Білл Вентрон промовчав, розуміючи, що питання риторичне. Джош сам собі відповів: — Ми отримаємо середню швидкість, із якою Брендон подолав відстань до м’яча, і ця швидкість складає десять цілих чотирнадцять сотих метрів на секунду.

— І що? — Число нічого не означало для Вентрона[136]. Він тренував команду з американського футболу, а не олімпійських спринтерів.

— 16 серпня 2009-го, на ХІІ чемпіонаті світу з легкої атлетики, ямаєць Усейн Болт установив світовий рекорд у забігу на стометрівці, пробігши її за дев’ять цілих і п’ятдесят вісім сотих секунди. Його середня швидкість лише на чотири десятих більша за швидкість Брендона Бартона.

— Ну й що з того? Це ж тільки середня швидкість.

— У тому то й річ! — вигукнув Джош Деніелс. — Максимальна швидкість Болта перевищувала дванадцять метрів на секунду, але це вже перед фінішем, а він же пробіг у двадцять разів більше за Бартона! Він розігнався! — Джош заторохтів, і попри старече поскрипування голосу, став схожим на школяра, який квапиться відповісти на вчителеве запитання, поки відповідь не вивітрилася з голови: — Знаєш, що я зробив? Переглянув найкращі забіги Болта, вимірюючи середню швидкість, з якою він пробігав перші п’ять-шість метрів: світовий рекорд на двохсотметрівці у Берліні, естафета на олімпіаді в Ріо, стометрівка на олімпіаді в Лондоні. Переважно вісім і дев’ять, дев’ять і нуль, один раз — дев’ять і чотирнадцять сотих метри на секунду. Тепер розумієш? Я просто подумав: якби Бартон брав участь в олімпіаді й підтримував швидкість, із якою метнувся на перехоплення Ґрейса, хоча б упродовж половини забігу, ми б зараз мали американського олімпійського чемпіона. Він би не залишив Болтові жодного шансу, Білле, він обійшов би ямайця ще на старті!

Білл Вентрон мовчав. Джош Деніелс, не дочекавшись на реакцію, озвався:

— А тепер хочеш я тобі скажу, з якими показниками пацан прийшов проситися до мене в команду? Чи, може, нагадати, за скільки він пробіг сорок ярдів під час скаутського огляду перед драфтом 2014-го?

— Не треба, — тихо зронив Білл.

Що було — загуло. Він направду не розумів, навіщо порпатися в минулому. Бартон, якого Деніелс називав «своїм пацаном», і Бартон, який перехопив м’яча на останніх секундах суперкубку, вважай, цілковито різні люди. Хоча старий Джош навряд чи мав між вухами достатньо сірої речовини, щоб це зрозуміти.

— Що ти з ним зробив? Я три роки ганяв його полем так, що піт цвіркав із пор, як із поливалки, я особисто стримів над ним у спортзалі. Пацан провів три непогані сезони за «Тигрів», але потім бозна-скільки часу гнив у якійсь піцерії, і я — хай йому! — уже забув, що він існує. Аж тут телефонуєш ти, розпитуєш, а тоді береш шмаркача в команду, і через рік він встановлює світовий рекорд зі швидкості та вигризає для тебе суперкубок! Що ти з ним зробив, Білле?!

Тренер Вентрон довго мовчав перед тим, як відповісти:

— Це моя робота…

У цьому й полягала різниця між ним і Деніелсом. У цьому й крилася причина, чому Джош Деніелс не зміг досягти успіху в НФЛ: за номерами на спинах і забралами на шоломах він не бачив реальних людей. Він сорок років готував гравців студентської ліги до переходу в НФЛ, але так і не усвідомив, що є речі, які не можна виробити, виміряти чи навіть оцінити у спортзалі.

— Це твоя робота — і все? Це все, що ти мені скажеш?

— Причина не у спортзалі, ти ж розумієш.

— Якщо ти, бляха, досі не зауважив, то я саме намагаюся з’ясувати, в чому тоді причина!

— Це моя робота, Джоше, — повторив Білл. — Ти ліпиш із нездар непоганих атлетів, а я беру непоганих атлетів і роблю з них чемпіонів.

Чверть хвилини Джош Деніелс сердито сопів, а тоді виплюнув:

— Знаєш що, Білле? — у голосі бриніла образа. — Пішов ти! Пішов ти, скотина, у задницю!

12 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло

Після обіду почався сніг. Двоє чоловіків, дві жінки та дівчинка пригнічено споглядали, як пориви вітру витрушують рої попелясто-сірих у розчавленому денному світлі сніжинок із підпоротих гребенями хмар.

Мовчали. Після загибелі Лоуренса Ґрейса ніхто не зронив жодного слова. Гелен знайшла сили пройтися до провалля із західного боку сідловини, довго дивилася на південь, туди, звідки прилетів гелікоптер, потім спробувала розгледіти рештки Eurocopter’а на льодовику, проте на той час місце падіння заволокло — немовби сірим дрантям накрило