Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Анна зібрала скинуті Олівером Морґенштерном ковдри й одяг, частину взяла собі, а частиною, попри млявий, неусвідомлений спротив, вкутала Лейлу. Дюк Апшоу стежив за нею з-під напівопущених повік, зморшкуваті губи ворушилися, та жодного звуку не видавали.

Єгор Парамонов перевернувся на бік, підтягнув коліна до грудей і поринув у химерне, наповнене задушливими тінями марення. У такому стані — та незмінній позі — він пробув наступні шість годин.

Росіянин отямився за кілька хвилин до восьмої, цілковито задубілий від холоду. Над горами залягла пітьма. Хмари викреслили з неба зорі, вітер, завиваючи, гнав понад сідлом пасма колючого поземку. Впродовж кількох секунд після пробудження пом’ятим і притрушеним снігом обличчям Парамонова блукала блаженна напівусмішка людини, що випручалася з кігтів підфарбованого багрянцем жахіття, а тоді погляд загострився, Єгор сів, роззирнувся та розпачливо застогнав.

— Ні… ні… ні-і-і! — Він глипнув на розпухлі та вже зовсім почорнілі долоні, й очі від жаху розширилася на півобличчя. — Чому це, блядь, зі мною?!

Із горла полилися уривчасті звуки, котрі, вочевидь, мали би бути схлипами, та насправді нагадували щось середнє між позивами до блювання та скорботним ревінням смертельно наляканого віслюка. Ці сухі, абсолютно безслізні ридання, що наростали протягом хвилини, розбудили Гелен, Анну та Лейлу. Дівчинка зрештою запхинькала, після чого Апшоу поклав кістляву руку на росіянинове плече та легенько струснув.

— Заспокойтеся.

— Я не можу! — звідкись узявся голос, і Єгор, тицьнувши набряклі чорною рідиною пальці кардиналові під ніс, заверещав: — НЕ МО-О-О-ЖУ!! — голос зривисто деренчав, як у хлопчака на початку пубертатного періоду.

Апшоу не прибирав долоні з плеча. Парамонов не припиняв хрипко, немовби задихаючись, квилити.

— Послухайте, — кардинал м’яко опустив його руки й нахилився, щоби глянути в обличчя, — не втрачайте надію. Будь ласка, не здавайтеся. Ви… — Єгорові крики раптом стали якимись зовсім тваринячими, — ви ж росіянин, так?

Парамонов похлинувся — борлак смикнувся — і кивнув:

— Так.

— Ви ж знаєте якусь молитву російською.

Стогони стихли, росіянин важко дихав і дивився на Апшоу.

— Навіщо?

— Я хочу, щоб ви проказали її. Разом зі мною.

— Ви не розумієте. Мої пальці…

Кардинал не наважився взятися за понівечені холодом руки Парамонова й торкнувся долонями передпліччя. — Я говоритиму англійською, а ви тією мовою, якою вас навчали молитися в дитинстві. Ну?

Нижня Єгорова губа затрусилася. Його не вчили молитися.

— На хріна?

— Я просто хочу, щоб ми помолилися. Разом. Це допоможе, от побачите.

— Промовляння молитов не розпалить нам вогнище! — ламкий голос раптово набув войовничого відтінку: — Нам потрібен вогонь, це єдине, що нам допоможе! Ми не доживемо до наступного ранку без вогню!

— Ви маєте рацію, нам потрібен вогонь, — голос Апшоу не змінився, лише трохи, на півтакту, сповільнився, — але нічого не вийшло.

— Так, нічого не вдалося! — хрипнув Парамонов.

— Я тільки прошу, не впадайте у відчай. Ви казали… і я також у це вірю: по нас прийдуть, нас не покинули напризволяще. — Старий помовчав, а тоді кивнув у той бік, де Гелен та Анна намагалися заспокоїти малу іранку: — Хоча б заради дівчинки. Ви лякаєте її.

Росіянин втупив налитий кров’ю погляд у Лейлу, котра опиралася, не даючи Гелен пригорнути себе, і враз неначе здувся: плечі опустилися, а погляд потьмянів. Кілька секунд, примружившись, він водив очима по кам’яній стіні над головою дівчинки, наче там щось писало дрібним шрифтом, а потім відвернувся. Його щелепа відвисла, пульсація грудей ущухла, а запалі очі застигли. Хвилину він просидів, заклякнувши статуєю, а тоді почав розгойдуватися, і в такт із рухами тулуба крізь судомно зціплені зуби прорізáлися дивні стогони. Парамонов скидався на людину, яка марно силкується пригадати давно забуту примітивну мелодію; і чомусь від того недоречно-незворушного, ледь не мрійливого постогнування, народженого замість мелодії, нутрощі Дюка Апшоу стискалися дужче, ніж від надсадних ридань кілька хвилин тому.

— Не кажіть, що ніколи не молилися, — мовив кардинал.

— Ніколи, — цвіркнув крізь зуби Єгор.

— Але ж ви думаєте про своїх близьких, особливо, коли хтось із них далеко від вас. І щоразу, коли згадуєте їх подумки, ви думаєте, чи все в них гаразд, чи ніхто з них не в скруті. Ви бажаєте їм добра, хай де вони перебувають… ось це і є молитва.

— Називайте це як хочете. Це не допомагає. — Не припиняючи гойдатися, росіянин задер голову й упер погляд у темне небо. — Там нема нікого, хто би слухав.

Дюк Апшоу із виглядом людини, впевненої у своїй правді та налаштованої цю впевненість відстоювати, видав коротке зітхання.

— Молитви діють, навіть якщо ви не вірите, що вас хтось слухає. І часом вони зігрівають краще за вогнище. Ви просто мусите спробувати.

— І що ваш Бог зробить? — Пам’ятаючи про Лейлу, Парамонов не підвищував голосу, проте пригаслі очі люто зблиснули. — На годину скасує закон всесвітнього тяжіння, щоб ми перенеслися в безпечне місце? Підкине нам генератор із польовою кухнею? То для початку, може, не треба було нас сюди закидати?!

— Бог завжди поряд, Він ніколи не відступається від нас, і Він подбає…

— Замовкніть! Не хочу чути цієї маячні! Ми самі. — Єгор вишкірився, ніби людина, що намагається розірвати зубами шматок м’яса, та злісно повторив: — Ми тут самі!

Апшоу затих, Парамонов опустив голову. Завішені хмарами та пом’якшені пітьмою гори довкола них нагадували купи сирої землі з іще не закопаної могили. Кардинал міг і далі переконувати, проте розумів, що отримує ефект, протилежний очікуваному. Він би замовк узагалі… якби не постогнування. Вони поновилися. Єгор ритмічно загойдався і, наче якийсь недоумок, узявся цідити крізь зуби одноманітно-тужливі стогони. За хвилину Апшоу озвався — лише для того, щоб це припинити:

— Ви альпініст?

Парамонов, не підводячи голови, зронив тихе:

— Ні.

— Я знаю, що ви пілот, — поквапився додати кардинал. — Я мав на увазі: чи ви коли-небудь займалися альпінізмом?

— Ні.

Апшоу безгучно видихнув, випустивши з рота хмарку пари.

— Просто ви розповідали про сніг. І про те, як розпалити вогнище. І про згубний уплив висоти…

— Ніколи. — Стиснувши губи так, що затремтіло підборіддя, Парамонов мотнув головою. — Я ніколи не підіймався вище як тисяча метрів над морем не в літаку.

— А я думав…

Росіянин обірвав його:

— Я вперше в горах. — Слова передавалися крізь розріджене повітря якоюсь ворожою, недоброзичливою вібрацією. — Мій батько був альпіністом.

На тому розмову неначе заклинило. Дюк Апшоу мовчав, Парамонов і поготів не справляв враження людини, що прагне спілкування, тож, коли тихий, позбавлений будь-яких емоційних відтінків голос росіянина виринув із темряви, Анна, Гелен і Апшоу воднораз підвели голови.

— Ми з батьком жили в Ленінграді. Тобто