Древляни - Віктор Семенович Близнюк

Виштовхнув затичку і аж осліп — біле морозне світло різонуло в очі.

Сів коло нори. Оглядівся.

Тихо. Бурі нема. Тільки накрутило і намело снігу під скиртою. Всю пазушину кубла заліпило снігом. Видно лише дірку в заметі, якою він виліз. Дірка свіжа, з тільки що обкришеними краями. І в’ється з неї димок — сизе тепло, яке надихав Сашко вночі.

«Тре затулить», — подумав хлопець.

Однак не встав — шуміло в полові.

Перед ним лежала тиха, морозна рівнина в білому тумані, в інеї; за сніжним горбом темною купою причаїлось село. І там тихо. Голий холодний простір, ніде ні мітки, ні цятки, ні найменших ознак життя. Він сам у степу. Сам серед німих кучугур.

Защеміло в грудях. Але погасив у собі терпкий біль, тоскно подумав: де й що шукати, щоб попоїсти?

Від скирти поле спускалося до рівчака, а за рівчаком, коли придивитися, чорніли на снігу виламані й вирубані кущі лісосмуги, між якими щось стирчало із заметів. Сашко згадав: там, здається, валялися покинуті сівалки. Може, щось збереглося в сошниках?

Встав, звичним рухом запнув ватник, насунув на очі шапку і побрів у балочку. Сніг лежав чистий, незайманий, ніхто ще не потоптав його. Тільки заячі сліди де-не-де помережили схил. Він ішов зігнувшись, і щось метлялося під ногами, щось дратувало його — клапоть чи хтозна-що. Глянув на валянок і чортихнувся: так і знав! Недарма шпарило в п’ятку. Протерся задник, і вилізла онуча — клапоть червоної кофти. Сварливо крекчучи, Сашко запхнув онучу назад, в дірку, разом з намерзлою ожеледдю.

І почовгав униз по схилу.

Буря втрамбувала сніг, іти було легко. От тільки вітер, несильний, але гострий, стругав попід боки, і Сашко пішов звичною ходою: зігнувшись, голову увібравши в плечі і лікті притиснувши до грудей. Так менше вивітрювалось тепло.

Він спустився в балочку й оглянувся: його скирта стояла на горбі самотня. Низька, зчорніла, присипана снігом. Вона скидалась на старий сарайчик з проваленими стінами. Сашко брів униз, до сівалок, але часто й тривожно озирався, поглядав на скирту, наче боявся: чи не зникла? Бо тоді пропадеш у степу.

В рівчаку він таки вскочив у пухкий замет, набрав снігу в халявки. Це не біда, гірше те, що знову вилізла онуча. Сашко розлютився, наступив ногою на клапоть і впав, вилаявся і вже руками відірвав ганчір’я.

Аж легше стало на душі. Та й лісосмуга була вже близько, кроків за двадцять. З-під снігу стирчали обламані й обрубані стовбурці — чахленьке гілля пішло на розпал, дехто викопував і вирубував штурпаки при самій землі.

За лісосмугою валялось таке ж покручене й скалічене залізяччя. Розбиті ящики, рами без коліс або на одному колесі, якісь валики, шестерні, пруття. Оце й були сівалки. Сашко заглянув у ящики — там повно снігу, твердого, як лід. Хоч і є на дні зерно, та його можна вирубати хіба що сокирою. Хлопець тоскно озирнувся: а де сошники? Мабуть, їх порозтягували. Без усякої надії Сашко поколупався в снігу і все-таки намацав парусину й залізні трубки. Вибив із трубок сніг. Додолу випав мерзлий стовпчик землі, а в тому стовпчику, як намистини, просвічувалось зерно. Пшеничне. Трохи проросле.

Сашко ковтнув голодну слину.

Руки у нього змерзли, стали граблясті, але він таки змігся стулити пальці докупи, щоб пучками видлубати зерно. Видлубав дві чи три зернини, кинув у рот. Холод. Крижинки на язиці. Не жуючи спробував проковтнути їх. Але в горлі так запеклося, пересохло, що, мабуть, зараз нічого не проковтнеш.

«Хай, — подумав Сашко. — На потім». І висипав землю з пшеницею в полу ватника.

А незабаром, нишпорячи коло сівалок, він намацав у заметі скручений дріт. Ним, очевидно, колись чіпляли борони до трактора (гострі ріжки борін виглядали з-під снігу). Сашко вирвав із насту шматок іржавого дроту, і тоді промайнуло в голові: буде на пастки!

Сергій Бойчуківський, той, котрого побив Шавлюга, ще восени показував, як ловити сильцем зайців. Штука це не дуже хитра, треба тільки знайти залізні кілки.

Ага, ось же борони. Тільки як би виламати хоч зо два зубці? Ударив носком — дурне: валянок м’який, защеміли пальці. Борона вмерзла в сніг, і зуби стирчали міцно, як упаяні. Сашко кинув поглядом: поблизу лежала залізна рейка. Нею вже, мабуть, розбивали ящики — на паливо.

Узяв рейку і з розмаху вдарив по зубові. Зігнув його в один бік, у другий — зуб уже трохи хитався. Вперто, сердито клепав, аж поки залізний ріжок не бренькнув і не зламався. Так, з передихом, виламав і вихитав три гостреньких зуби і втомлений, але зігрітий, потягся назад до кубла.

Розрахунок був простий: зайці бігають на підгодівлю до скирти, там на стежках треба й ставити петлі.

Він спустився в заметений рівчак і знов провалився. Вгруз по самі пахви. Якось вибрьохався з снігу і, важко відсапуючись, подерся нагору. Під горою, по некрутому схилу, розбіглися заячі стежки. Сашко поблукав між ними, вибрав добре втоптану. Згадав, що спершу треба забити кілки. А він не взяв рейки. Вилаяв себе і знову потягся до сівалок.

Тепер у нього було все для полювання: дріт, три кілки і рейка. І заяча стежка, свіжа, густо-густо потикана лапами; вона темною строчкою петляла по косогору і бігла через горб до скирти.

Сашко постояв, подумав і вирішив: забивати кілок не на стежці (бо заєць почує запах заліза), а збоку, в ріллю. Розгріб затверділий зернистий сніг, похукав у долоні, в ямку поставив кілок, забив його рейкою в землю — по саму головку. А сильце зробити просто: гарненько вирівняти дріт і один кінець зігнути петлею — не великою, саме такою, щоб пролізла заяча голова. А то вже дрібниці — закріпити повідок, замаскувати пакільчик.