Древляни - Віктор Семенович Близнюк

Сашко не вертався. Біг за вітром, і все в ньому калатало й пекло від кривди, від жалю до себе, і він не бачив ні степу, ні вітряного неба з каламутним потоком хмар.

Здається, й не вибирав дороги, біг, куди ноги несли, але мимоволі повертав у поле, де темніла давня скирта, яку добре знав і яку не раз обскубував з хлопцями, дошукуючись зерна.

Він спав. Голова провисла кудись униз, наче в яму, і щось плелось уві сні важке й безглузде. Хтозна, чи то тільки марилось йому, чи справді щось кублилось і пищало над вухом. М’яко, нечутно поліз Сашко на той писк, і поки він ліз — з плеча сповзла одежина, в дірку понесло морозом, від холоду отерпли плече й рука. Ага, зрозумів Сашко, він виліз на край стіни і мало не посунувся вниз: то було горище конюшні, а далі — пряма височезна стіна і під нею сніг. Зненацька посковзнулась рука, і Сашко повис над стіною, страх пронизав його тіло, і хлопець порачкував назад. Але куди? За ним уже лізли поліцаї, попереду Шавлюга. «Облава, — подумав Сашко, — В Германію забирають». Він кинувся бігти, і дивно — убіг угору по стіні й раптом… нора. Звичайна кругла нора, мабуть, лисяча. Сашко просунув голову й поліз під землю, а за ним уже гналися й сопіли поліцаї. Сашко ліз і задихався, бо нора стала зовсім вузька, забита снігом, а він розгрібав замет і ліз у рівчак, аж на скотомогильник. І тут він побачив: вони вже мертві — всі Бойчуки. І присипані снігом. Ось їхня Тоня, замислена й строга, снігу повно в очах; ось Катьчин валянок, ось їхня мати… А це Серьожка, суперник у бійках; раніш він був хитрий, балакучий і кидав грудки далі всіх. Зараз лежить тихий, руки схрестив на грудях і в долонях — хліб.

«Сон, — подумав Сашко. — Верзеться казна-що». Він напружував усі сили, щоб проснутися; зробив ривок (не тілом, а в думках) і таки прокинувся.

Сон одлетів геть; Сашко полежав ще трохи, прислухаючись до себе. Неясне, притуманене чуття підказувало йому, що з ним щось сталося. Але що?

Він принишк.

Ось той писк. Щось вовтузилось, пищало, шкреблось — по всій соломі. А солома від морозу стала тверда, наче дріт, давила в щоку, і було страшенно холодно — спина, задубіла, наче взялася корою, ноги зовсім отерпли.

І Сашко згадав: це скирта.

Мабуть, у глибині душі він давно збирався втекти, навіть вибрав собі для зимівлі скирту над балкою. І вчора, хоч було темно й буряно, не блукав по степу, а вибрів на ту ж таки скирту. Коли в сніговій куряві перед хлопцем виріс чорний пагорб соломи, на серці у нього відлягло: вже не замерзне. Є житло.

І заходився рити кубло.

Ще до війни у сільських хлопчаків була улюблена гра — ховатися у скирти. Які тільки неймовірні ходи — покручені, звивисті, з багатьма колінами й переходами — рили вони в соломі. І робиш це швидко й просто. Ось ти зажмурюєшся, руками й головою протискаєшся вперед, плічми й спиною видавлюєш солому і розширюєш нору, лізеш у саме нутро скирти (хоч і страшнувато — чи виберешся назад). Ти заховався в норі (а як тут пахне, як добре й тривожно самому — над тобою ціла гора золотої, духмяної, тільки що змолоченої соломи!) І дідька лисого хто тебе знайде в цій схованці, бо ти або причаївся десь насподі, або видерся аж на гребінь скирти, прогорнув собі віконечко та й визираєш тихцем і смієшся з того, як твій суперник безпорадно кружляє внизу, заглядає в нори і кличе тебе.

Це була чудова гра, називалась вона — «солом’яні шпигуни». Хлопці ватагами тікали в степ і там гралися до очманіння, розривали й розкублювали солому, аж поки висока й пишна скирта не роз’їжджалась похнюплено на всі боки, не розвалювалась, і тоді вони розтовкували її до кінця, і робили це з буйним варварським захопленням, тільки пильнували, щоб їх не застукав на місці об’їждчик.

Гралися, звичайно, в нових скиртах.

І ніколи Сашкові не доводилося рити нору в старій, злежаній соломі. Вчора вночі він спробував був прокопати хід своїм «шпигунським» методом. Нічого з того не вийшло. Торішня солома, що затекла від дощів, давно спресувалась, змерзлась, стала немовби скляна. Її можна було вскубти хіба що ключкою, і то через силу. Сашко стояв, слухав, як гуде над скиртою буря, пересіваючи дрібний, колючий сніг, і думав: що ж робити? Зайшов з підвітряного боку, де було затишніше, ногами розгріб сніг і заходився обскубувати мерзлу, затверділу боковину. Солома, впереміш із льодом та снігом, різала пальці, руки відразу закоцюбли. Далі було трохи краще — ті самі злежні, тверді, їжакуваті, але сухіші, й вони легше висмикувались. А коли Сашко зарився в скирту, то вже плечем і ногами викублював собі просторе лігво, мостив під голову і, заваливши соломою вхід, уклався спати.

Ліг, проте довго не міг заснути.

Сухо й гірко було в горлі, не так від солом’яної потерті, як від того, що сталося дома. «Щеня… як ти смієш!..» І, може, заволоділи б ним оті болючі, мстиві спогади, але інше привернуло увагу. Вся скирта пищала, ворушилася, шаруділа. Мишва… Повно мишей. Люди взагалі не знали раніше, щоб була така сила мишей — у полі, в хаті, в сараї, на горищі. Це, кажуть, на голод або на чуму. Іх уже не ловили коти, а флегматичний Шахтьор, коли його кидали в клуню, дико нявкав, дряпався, тікав назад. Видно, об’ївся мишей і боявся їх.

І зараз, коли Сашко принюхався, то гостро відчув: уся солома пропахла мишами, і запах такий різкий, такий неприємний, що від нього можна зомліти.

«Їсти, — подумав Сашко. — Їсти хочеться. Тре вилазить».

Спробував поворухнутися. Та ноги затерпли, задерев’яніли