Фараон - Болеслав Прус
«Отут чотири чепці й фартушки, два плащі на негоду й дві пари сандалів. Тут вогнище, тут лава, на якій можна спати, ступа, щоб товкти пшеницю, і діжка для тіста…»
«А це що таке?» — спитав писар, показуючи на якусь статую, покриту полотном.
«А це єдине, — відповів бог, — до чого ти не повинен доторкатись, бо втратиш усе багатство».
«О! — вигукнув писар. — Нехай воно стоїть собі хоч тисячу років — я його не зачеплю… З дозволу вашої честі, а що то за садибу видно там?..»
І він вихилився з вікна мазанки.
«Мудро говориш, — сказав Амон. — Там справді видно садибу, і навіть гарну; в ній є великий будинок, п’ятдесят мір землі, кілька десятків голів худоби й з десяток рабів. Якби ти захотів ту садибу…»
Писар упав до ніг богові. «Чи ж є, — спитав він, — така людина під сонцем, яка б, маючи ячний корж, не хотіла б пшеничної паляниці?»
Почувши це, Амон вимовив заклинання, і вони в ту ж мить опинилися в садибі.
«Ось тут, — мовив бог, — різьблене ложе, п’ять столиків і десять стільців. А тут гаптований одяг, глеки й склянки на вино, олійна лампа і ноші…»
«А це що?» — запитав писар, показуючи на статую, покриту мусліном, що стояла в кутку.
«А цього одного, — відповів бог, — ти не повинен зачіпати, бо втратиш усе багатство».
«Хоч би я жив і десять тисяч років, — вигукнув писар, — не доторкнувся б до цієї речі!.. Бо вважаю, що після мудрості — багатство найкраще… А що це там видно?» — спитав він трохи згодом, показуючи на великий палац посеред саду.
«Це князівський маєток, — відповів бог. — Там є палац, п’ятсот мір землі, сотня рабів і дві сотні голів худоби. Маєток великий, але якщо ти сподіваєшся, що твоя мудрість з ним упорається…»
Писар знову упав до ніг Амонові, заливаючись сльозами радості.
«О всемогутній! — вигукнув він. — Чи є на світі такий безумець, що замість келиха пива не хотів би бочки вина?»
«Твої слова гідні мудреця, який уміє робити найскладніші обчислення», — сказав Амон.
Він знову вимовив всесильні слова заклинання, і разом з писарем вони опинилися в палаці.
«Ось тут, — сказав добрий бог, — трапезна зала; в ній позолочені канапи і стільці, тут же столики, викладені різнокольоровим деревом. Внизу є кухня з п’ятьма кухарями, комора, де ти знайдеш різне м’ясо, рибу й печиво і, нарешті, льох з найкращими винами. Ось тут опочивальня з рухомим накриттям, щоб твої невільники овівали тебе, коли ти спатимеш. Поглянь ось на це ложе, яке зроблене з кедрового дерева і стоїть на чотирьох левиних лапах, майстерно вилитих з бронзи. Тут — шафа, в якій повно лляних і вовняних убрань, а в скринях ти знайдеш персні, ланцюги і браслети…»
«А що це таке?..» — знову спитав писар, показуючи на статую, покриту серпанком, гаптованим золотими й пурпуровими нитками.
«А це те, чого ти повинен найбільше остерігатися, — відповів бог. — Якщо ти доторкнешся до цього, — пропаде все твоє величезне багатство. А по правді кажучи, небагато таких маєтків у Єгипті. І ще хочу тобі додати, що в скриньці лежать десять талантів золотом і коштовними каменями».
«Володарю мій! — вигукнув писар. — Дозволь мені поставити в цьому палаці на чільному місці твою священну статую, перед якою я тричі на день куритиму пахощами…».
«Але тієї стережися!» — відповів Амон, показуючи на статую, покриту серпанком.
«Хіба що я втрачу розум і стану гірший від дикої свині, для якої вино однаково що помиї, — сказав писар. — Хай ця статуя у серпанку стоїть тут хоч сто тисяч років, я не доторкнуся до неї, коли така твоя воля…»
«Пам’ятай, що ти відразу втратиш усе!..» — промовив бог і зник.
Щасливий писар став походжати по своєму палацу, виглядаючи в усі вікна. Він оглянув скриньку і зважив у руках золото — воно було важке; перебрав коштовні камені — вони були справжні. Він звелів подати собі їсти: одразу ж убігли невільники, викупали його, поголили й одягли в тонкі шати.
Писар наївся і напився, як ніколи; бо він був голодний, а страви подавали надзвичайно смачні. Потім він покурив пахощами перед статуєю Амона й прибрав її свіжими квітами. А потім сів біля вікна.
На подвір’ї іржала пара коней, запряжених у різьблену колісницю. В іншому місці гурт людей із списами і сітками стримував неслухняних мисливських псів, що рвалися на полювання.
Перед коморою один писар приймав зерно від хліборобів, біля обори другий писар слухав звіт доглядачів пастухів.
Вдалині виднілися оливковий гай, високе узгір’я, заросле виноградом, лани пшениці, а по всіх полях густо посаджені фінікові пальми.
«Воістину, — сказав сам собі писар, — я зараз такий багатий, як мені й належало б бути. Одне тільки дивує мене: як я міг стільки років витримати в злиднях і поневіряннях? Мушу признатися, — розмірковував він, — що я не знаю, чи зможу збільшити це величезне багатство, бо мені більше й не треба, та й ніколи мені буде ганятися за наживою».
Почав він, однак, нудитися в покоях, отож він оглянув сад, об’їхав поля, поговорив із слугами, які падали перед ним ниць, хоч були одягнені так, що він ще вчора вважав би за велике щастя поцілувати їм руку. Але незабаром писареві надокучило й це. Він повернувся до палацу й оглянув запаси своїх комор та льохів, а також меблі в покоях.
«Все це гарне, — мовив він сам до себе, — але ще кращі були б меблі з чистого золота, а дзбани — з коштовних каменів».
Очі його мимоволі звернулися в той куток, де стояла статуя, покрита гаптованим серпанком, і — зітхала.
«Зітхай собі, зітхай! — подумав він, беручи курильницю, щоб спалити пахощі перед статуєю Амона. — Добрий цей бог, — розмірковував він далі, — що цінить розум мудреців, навіть босих, і платить їм по справедливості. Який чудовий маєток дав він мені!.. Хоч, правда, і я його вшанував, виписавши подвійним письмом ім’я «Амон» на дверях тієї мазанки. Або як чудово я вирахував йому, скільки курячих яєць він може взяти за сім куріпок. Правду казали мої наставники, що мудрість навіть богам одкриває уста».
Він знову глянув у куток. Закрита серпанком статуя знову зітхнула.
«Цікаво мені знати, — мовив сам до себе писар, — чому мій друг Амон заборонив мені доторкатися до цієї штуки, що стоїть он там, у кутку? Звичайно, за такий маєток він мав право поставити мені свої умови, хоч я йому
