Химера - Михайло Савович Масютко
— Так це ж той хлопець, що ми з вами бачили в їдальні! — вигукнув Андрій.
— Той.
— Отже, їх уже зловили?
— Як бачите.
— Обох?
— Навіть більше.
— Так ви так і не убєділісь до сіх пор в ошибочності ваших убєжденій? — почув Андрій голос емгебіста, який говорив, не відриваючись від писання.
— Ні, — гордо відповів юнак.
— Да ізвєстно вам то, — піднявши голову продовжував емгебіст, — что ваш же народ вас проклінаєт, он отворачіваєтся от вас, как от падалі. Да єслі би вас сейчас бросілі в толпу вашого народа, она би вас растерзала на кусочкі.
— Цього сподіватися можна, — спокійно говорив юнак. — «Народ наш, як дитя сліпеє зроду — ніколи світа-сонця не видав, за ворогів іде в огонь і воду, катам своїх поводирів віддав». Але він не буде вічно сліпий.
— Што ж ви хатітє, собственно гаваря? — перебив юнака емгебіст. Какая ваша праграма? Што ви можете принєсті вашему народу?
В’язень випростався у кріслі. Очі його блиснули якимсь поривом. Обличчя помолодшало й засвітилося радісною усмішкою.
— Ви хочете знати, чого ми хочемо? — з дзвоном у голосі перепитав він. — Так слухайте!
Емгебіст відкинувся на спинку крісла і зосередив на юнакові свої скляні очі.
— Ми хочемо, — заговорив юнак наче на мітингу, — щоб нашу землю не топтали чужинці, не плюндрували і не грабували її, не вбивали невинних людей, не нав’язували нам своєї ідеології.
Ми хочемо повернути до рідних осель мільйони людей нашого народу, які гинуть у рабстві і каторзі по пустелях Сибіру.
Ми хочемо, щоб багатства нашої землі — хліб, вугілля, нафту, металеві руди, молоко і м’ясо не забирали в нас пришельці.
Ми хочемо, щоб у нашій країні була свобода слова, віри і преси.
Ми хочемо звільнити наше селянство від державної панщини, яку ви запроваджуєте під назвою колективізації, хочемо вручити в повне повноваження селянства землю, на яку воно єдине має право.
Ми не признаємо влади, не вибраної народом, а насадженої вами, завойовниками нашої землі.
Майор натиснув кнопку, що була в нього на столі. Увійшов емґебіст-лейтенант.
— Провєсті по коридору номер сєм, — віддав розпорядження майор, а юнакові пояснив: — Вас переведут у дру гую камеру.
Викликаний емґебіст зайшов ззаду юнака і щосили штовхнув у спину.
— Паварачівайся, сволоч, — промовив, вищіривши свої рідкі зуби.
— В’язень швидко йшов тісними коридорами тюрми, гордо дивлячись перед себе. За ним поспішав емгебіст, вказуючи йому напрям. Ефір ледве встигав переводити об’єктив апарата, щоб не загубити з поля зору їх обох. Ось вони зайшли до трохи ширшого, але короткого коридору Тут замість підлоги одна довга дошка. Під дошкою глибока прірва.
— Прахаді па даске — ремонт, — командував емґебіст. Юнак ступив на дошку.
— Зверніть увагу на задню стіну, — сказав Ефір.
Андрій напружив зір і побачив, як там, вгорі збоку дверей, безшумно відкрилося замасковане віконце, а з нього висунулося дуло пістолета. Юнак ішов, звертаючи увагу на ноги, щоб не оступитися на вузькій дошці.
Три постріли один за одним шпигонули у вуха Андрія через навушники.
В’язень на якусь хвилину зупинився, ніби хотів обернутися, а потім похилився в лівий бік і зник у прірві.
А що це тут за фотографія відкрилася?! — почув ззаду себе чужий голос Андрій. Він обернувся, і чоло його вкрив холодний піт. Перед ним стояв міліціонер.
— Ваші документи.
Андрій встромив руку до кишені, щоб дістати паспорта, але Ефір смикнув його за полу.
— Ми документів з собою не маємо, — відповів він міліціонерові.
— Збирайте манаття і ходіть зі мною, — категорично запропонував міліціонер.
— Куди й для чого? — урівноваживши себе, запитав Андрій.
— У міліцію. Там розберемося, чого це ви тут фотографію відкриваєте і що ви за люди взагалі.
Андрій з Ефіром підкорились озброєному представникові влади. Вони склали апарат у валізку й покрокували вперед, за ними простував насуплений міліціонер. Так вони перейшли парк і вийшли на вулицю. Андрій почував себе вкрай збентеженим і йшов з низько похиленою головою. «До чого це може привести, — думав він. — Його можуть прийняти за шпигуна, а шпигунство, як відомо, не може ждати помилування. Будуть тяжко катувати, знущатися, а потім уб’ють так, як він бачив це щойно на екранчику свого апарата. Ефірові — що? Йому не страшно. Навіть коли запровадять до в’язниці, то він зможе легко втекти крізь ґрати, а йому, Андрієві, доведеться відповідати і за себе й за нього».
Та ось ззаду себе Андрій почув голоси. Він озирнувся і побачив метрів за десять двох парубчаків, що, обхопивши один одного за плечі, похитуючись, доволі швидко наближалися. Вони наспівували якусь веселу мелодію. Один з них, припинивши спів, промовив до свого товариша:
— О глянь, лягавий вже попутав когось.
— От собака, — відповів другий.
Проходячи мимо, один з них влучним рухом зняв з міліціонера картуза і надів собі на голову. Обидва хлопці швидко віддалялися. Від несподіванки міліціонер розгубився, не знаючи, що йому робити. Кинувся за хлопцями, але згадавши, очевидною, про своїх арештантів,