Химера - Михайло Савович Масютко

— Гляньте, Андрію, як палає сонце над обрієм, яким чудовим кольром покрило воно верхів’я дерев! Які б чудеса не створювала людина, вона ніколи не зможе створити того, що створює природа.

— Я, — говорила вона, — часом серджуся сама на себе за те, що обрала собі професію інженера. Ця професія черствить людську душу. Для чоловіків — нічого, вони більше живуть розумом, ніж чуттям, а жінка перестає бути жінкою без ніжних відчувань.

Вона знаходила красу в кленовому листку і у придорожньому будякові, у стрекоті польового коника та в шумі лісового потоку.

Одного разу Андрій наблизився до неї і легенько поцілував її в щоку. Вона відсунулася і тихо-тихо промовила:

— Не треба.

Кілька хвилин посиділа мовчки, опустивши очі, а потім сказала:

— Мені дуже приємно з вами бути. Дуже приємно, але не треба. Хай буде все, так як є, так краще…

Ефір не приходив, і Андрій вирішив, що той назавжди покинув його. В часи дозвілля Андрієва голова не була зайнята думками про свій апарат, ані тими мислями, які приніс йому Ефір. Тепер його голова була зайнята думками про свого блакитноокого друга.

— Невже я з нею розминуся? Невже може статися так, що вона, закінчивши практику, поїде, не почувши від мене слова освідчення? — думав він.

Щоразу, йдучи на побачення з нею, Андрій планував собі викласти їй глибокі почуття свого серця до неї. І щоразу його плани не здійснювалися. Ніби хтось утримував його язик під час зустрічі з нею, ніби хтось виривав з його голови намічені мислі. Він говорив з нею про все на світі, лише не про те, що хотів сказати.

Одного похмурого дня, коли Андрій ішов з обіду додому, йому в голову прийшла думка:

«Може, вона мене й не любить? Може ходить зі мною лише заради розваги? Може, вона має уже там десь нареченого, а зо мною просто бавиться? А може любить не дуже, трішки?

Та й за що зможе пристрасно полюбити мене ця дівчина? От такий собі посередній інженер на заводі, яких багато. За що його може полюбити молода чутлива особа?

А хіба я такий, яких багато? Я ж винахідник. Винахідник, якого ніхто не знає?

А чи багато мені потрібно часу, щоб мене всі знали? Взяти, розкрити свою шафу і показати людям своє досягнення. Тоді і вона побачить, що я достойний найпалкішого кохання. І справді. Нащо я ховаю свій винахід під трьома замками? Кому з того яка користь? Якщо я відкрию його людям, то досягну і слави, і щастя. Вона полюбить мене подвійною любов’ю. Що? Ефір? Його балачки про людей з неблагородною силою? Моя обіцянка йому не видавати людям апарата без його згоди?

Ні, я, здається, видужав від свого тимчасового божевілля. Невже ж тепер мене втримає якась химера?

Андрій не ввійшов, а вскочив до своєї кімнати, розчинивши навстіж двері.

— Досить! Досить ховатися від самого себе! — вигукнув він, підбіг до вікна і широко розчинив його.

Він добув із шафи усі свої записки й поклав їх на стіл біля вікна. — Візьму зараз апарат, піду до індустріального інституту і там продемонструю його дію. Хай поставлять мою доповідь на Вченій раді, — говорив сам до себе Андрій.

Він вийняв з шафи апарат і підійшов до столу. Погляд його впав на двері. На порозі стояв Ефір.

Андрій захитався, руки йому задрижали. Апарат виприснув із рук і вдарився об підлогу. Лінзи й коліщатка розкотилися в різні закутки. Деякий час Андрій хитався на місці, як тополя у вітер, потім відступив два кроки назад і впав, схопившися руками за серце. Головою він вдарився об свій апарат. Гострий кут від дверцят екрану врізався йому у праву скроню. Кров цівкою полилася із скроні, а лице поступово почало втрачати ознаки життя.

Насувалися хмари на дощ. У кімнату Андрія ввірвався вітер. Вітер зривав один за одним аркуші Андрієвих записок і викидав за вікно, кидав їх, як осіннє листя, на вулиці й на дахи будинків.

Львів, Ківерці, Стайки, Феодосія, Львів, 1949,1950,1953,1954,1955,1957,1964

— Ходімте зі мною, діду, на вечір до клубу.

— Чого б я туди пішов? Я танцювати не здужаю. Хай танцюють молодші.

— Не танцювати, там сьогодні виступатиме поет.

— Хто?

— Поет.

— Що воно таке?

— То такий чоловік, діду, що вірші складає. Так, як Тарас Шевченко складав.

— Так, як Тарас Шевченко, кажеш?

— Еге ж.

— Такого чоловіка, щоб складав такі вірші, як Тарас Шевченко, тепер на світі нема.

— Та ні, діду. Не такі самі вірші, як у Тараса Шевченка, він складає, але підбиратак само слова до ладу і до прикладу. Він, діду з самого Києва до нас приїхав.

— З самого Києва, кажеш?

— З Києва.

— То, може, він якась важна птиця?

— А як же? То знаменитий поет. Там об’ява написана такими друкованими літерами, як книжки друкують. Кому-небудь такої об’яви не друкували б.

— Так, може, сину, ми б йому написали заяву, прохання таке?

— Про що?

— А щоб нам віддали наш город, що одрізали нам позаторік.

— Не знаю, чи він таку заяву прийме, бо ж він не начальник, а поет.

— А як він у Києві живе, то може він і начальник. Що йому? Гукне на нашого голову, той злякається і віддасть город. Бери, сину, листок бамаги і чорнило та пиши.