Химера - Михайло Савович Масютко

— Це правда, — погодився Андрій.

— Так що вам треба боятися не того, що ваша планета загине через мільярди років, і навіть не того, що нова світова війна може вирвати мільйони людей з вашого суспільства, а того, що сили неблагородної сфери можуть відібрати в людини її благородне лице, її ім’я людини, спустошити її душу, звести до стану тварини.

— Та якщо та війна впаде на голови таких катів, яких ми з вами бачили сьогодні, то я за війну негайно, — з обуренням у душі зробив висновок Андрій.

— Вони ж, ці кати, і викликають цю війну.

Ефір якийсь час не говорив нічого.

— Я вам показав людство, щоб ви не поспішали йому дарувати свій винахід. Він може попасти в руки неблагородної сили, — промовив нарешті він і безслідно зник.

Наступного дня на сніданку в їдальні Андрій несподівано зустрівся з Іваном Ткачем.

— Ти все байдикуєш? — зустрів його Ткач замість привітання.

— Що там новенького на заводі? — замість відповіді на такий докір, запитав Андрій.

— О, новеньке є! — з піднесенням заговорив Ткач. — І особливо для тебе. Ти багато втратив, що саме тепер пішов у відпустку.

— Що ж там сталося? — цікавився Андрій.

— Там у нас такі дівчата тепер! Люкс! Золото — не дівчата. Мені — хоч женися вдруге. Ні! Раз я вже тебе зустрів сьогодні, то так просто ти від мене не відкрутишся. Мушу тебе познайомити з котроюсь з них. Я не можу спокійно дивитися на те, як ти отак розтринькуєш свою молодість.

І Ткач почав тягти Андрія з собою на завод.

— Та чекай. Які дівчата? Що з тобою? — відпирався Андрій.

— Чи ти не помішався на тих дівчатах?

— Там побачиш. Практикантки з політехнічного, — пояснив Ткач, не відпускаючи Андрієвої руки.

Він не відчепився від Андрія, доки той не пообіцяв йому, що прийде на завод за годину часу.

І Андрій прийшов.

У конструкторському бюро заводу, крім Андрійових колег по роботі, було двоє гарненьких дівчат.

Андрій привітався з своїми співробітниками, відповів на їхні питання про здоров’я та відпочинок і глянув на практиканок. Вони викреслювали вузли механізмів на ватманському папері.

— Оце наші практикантки, — навмисне голосно пояснював Андрієві Ткач.

— Самі собі креслять, як знають. Нікому їм бідним, ні показати, ні допомогти. Всі ми зараз зайняті роботою по саме годі. І нічого б вам не сталося, товариш Сушко, якби ви в порядку громадянської ініціативи відірвали пару днів від своєї відпустки для занять з вашими практикантами.

— Мені не шкода пару днів, — відповідав на таку пропозицію Андрій, — але ж можливо, ваші практиканти не потребують моєї допомоги.

— Ой, та де ж не потребуємо? Більше виправляємо за собою помилки, ніж працюємо, — сказала одна, залившись рум’янцем.

Андрій підійшов ближче до дівчат. Він побачив як вони невправно тримають інструменти у своїх руках і як напружуються, при проведені кожної лінії.

— Мабуть в інституті не багато довелося креслити? — запитав Андрій.

— Так, не багато, — відповідала дівчина приємним ніжним голосом і звела на Андрія свої великі блакитні очі.

Андрій глянув у ті очі, і йому здалося, що він їх десь бачив. — У нас в інституті багато інших предметів, опріч креслення. Ми не набили ще рук, — додала інша і люб’язно всміхнулася.

Андрій взяв у блакитноокої рейсфедер і побачив на ньому сліди сухої туші. Він ретельно витер його.

— Треба частіше витирати рейсфедер — краще буде креслити, — порадив він дівчатам.

Андрій сам провів кілька ліній. Студентки уважно вдивлялися б його роботу, схилившись над креслярською дошкою, і хвилясті волосинки блакитноокої торкнулися його скроні. На Андрія повіяло свіжістю дівочої ніжності, і він ще раз глянув у її очі. Йому знову здалося, що він ці очі колись десь бачив.

— Чи давно ви приїхали до нас? — запитав у дівчини Андрій.

— Ні, недавно. Три дні тому, відповідала з хвилюванням і з придихами між словами дівчина.

Голос Андрієві теж видався знайомим.

— Як вам, подобається у нас робота? — далі питав Андрій.

— Нам трохи тяжко у вас. Ми мало що вміємо робити, — відповідала дівчина.

— Навчитеся, — втішав дівчат Андрій, — для того ви сюди й на практику приїхали.

Коли він відходив, дівчата дякували йому та просили, якщо можна, приходити ще їм допомагати.

Йдучи додому, Андрій напружував усю свою пам’ять, щоб пригадати, де він міг бачити цю блакитнооку студентку. Вона з далекого міста, де він ніколи не бував, всього три дні, як приїхала.

«Яка мила і ніжна дівчина. Її погляд не лише наводить мене на спогади, а й залишає по собі в мені незабутий слід».

Усі напруження пам’яті не принесли жодних наслідків. Андрій не міг пригадати, де він бачив цю дівчину. І лише вночі, коли почав засинати, несподівано пригадалося: він бачив її на березі моря у сні. Так, так. Це ті самі очі кольору морської хвилі так само щиро дивилися в його очі тоді, це той самий голос втішав його, коли він збирався відплисти в далеку й невідому дорогу.

— Може це моє щастя? — запитав сам себе Андрій, засинаючи з солодкою усмішкою.

Ефір не приходив. Замість Ефіра, Андрій знайшов собі іншого друга. Це була вона. Та блакитноока, ніжна практикантка. Вона все більше заповнювала його існування. Якщо він не бачив її день, то здавалося йому, ніби щось дуже дороге для себе втратив, ніби цей день був якийсь марний і непотрібний.

Вони зустрічалися в малолюдних парках, іноді виїжджали за місто. Ходили між ланами достигаючої пшениці й заходили в гущавини приміських лісів. Там вони слухали кування зозуль