Химера - Михайло Савович Масютко

— Ви стоїте на вічній точці розуміння людської натури, але ви ще мало знаєте її. Ви стоїте осторонь процесів людського життя, — почув Андрій голос у просторі. Коли він увімкнув світло, то побачив перед собою Ефіра, що стояв із закладеними назад руками й спокійним, лагідним поглядом дивився на нього.

— Як відпочили? — запитав Ефір.

— Дякую, добре. А ви як?

— Дякую, але я не відпочивав. Я не знаю почуття втоми, а тому й не маю потреби відпочивати.

Збирайтеся тепер, пане Андрію, та підемо підтверджувати ваші теоретичні висновки. Беріть з собою апарат. Не бійтеся за його цілість.

За кілька хвилин Андрій зібрався. Його апарат добре вмістився в маленькій валізі, з якою він ходив до лазні. Вулицями вони йшли повільно. Ефір навмисне стримував швидку ходу Андрія.

— Уважно придивився в риси обличчя чоловіка середнього віку з уважністю Шерлока Голмса, але нічого особливого запримітити не зміг.

— Ну, як ви думаєте, — запитав Ефір, — добра ця людина чи зла?

— Мені здається, — відповів Андрій, — що людина ця загалом добра, риси обличчя її виказують добродушність.

— Ну добре. Ходімте, сядемо он на тій лавочці в алеї дерев, — запропонував Ефір.

Вони сіли й сиділи мовчки так уже кілька хвилин. Раптом Ефір смикнув Андрія за рукав.

— Зверніть увагу! — зашепотів він.

Мимо проходила гарненька дівчина.

— Який висновок робите про цю дівчину? — спитав Ефір.

— Враження таке, що вона уособлює повну непогрішність. Мені здається, що її сам із радістю полюбив би.

— Тепер ходімте далі, — промовив Ефір і вони пішли вздовж вулиці. Зупинилися серед дерев невеликого скверу. Сіли на лавку в тіні дерев Ефір увімкнув апарат і відразу піймав той об’єкт, який шукав.

— Спостерігайте, — сказав він Андрієві, накладаючи йому навушники на голову.

Андрій побачив на екранчику невелику кімнату, досить убого обставлену. На одному з ліжок лежала жінка й спраглими устами вимовляла якісь слова, що неможливо було зрозуміти. Біля неї метушились двоє дітей. Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшла людина. Коли Андрій придивився пильніше, то впізнав у ній чоловіка, якого бачив з Ефіром на вулиці півгодини тому.

Чоловік підійшов до хворої.

— Ти ще й досі жива. Ніяк тебе чорт не візьме, — промовив він, гнівно дивлячись на хвору.

— Не вбивай мене… — слабким голосом вимовляла хвора. — Я ж тебе так любила…

— Тату, не бийте мами, бо вони вмруть, — злякано дивлячись на батька, просила старша дівчинка.

— Мовчи, щеня! Ви мені й так світ зав’язали, коли я вас усіх здихаюсь!

Людина заходила по хаті. Потім сіла на крісло і тупо дивилася на вмираючу.

Знову відчинилися двері, і до хати зайшла особа, яка перед тим справила на Андрія таке приємне враження. Вона кинула кілька повних огиди поглядів на хвору жінку, підійшла до господаря дому і промовила:

— Чого ти тут сидиш коло цієї дохлятини? Ходім!

Обернулася і пішла з хати. За нею вийшов чоловік.

Ефір вимкнув апарат. Вони його склали і запакували у валізку.

— Так, — говорив Андрій, йдучи поруч з Ефіром. — У людях легко можна помилитися. Я про це знаю. Зовнішність людини не відповідає її внутрішньому станові. За милим виглядом обличчя може приховуватися диявольська підступність і навпаки.

— Але в цих людях, яких ми з вами щойно оглядали, ви ще й наполовину не розпізнали їхні душі, — говорив Андрієві Ефір. — Ви мусите знати, що ця дівчина, яка так брутально повелася з хворою, є її* рідна донька. Вона, бачите, покохала, якщо можна так сказати про таких людей, свого вітчима. Ось наскільки заради свого кохання зневажила свою рідну матір.

— Ох, як це все жахливо, — говорив Андрій, ідучи з низького опущеною головою, — краще про це нічого не знати.

— Про це вам треба знати, — твердо вимовив Ефір. — Це люди, душами яких заволоділа сила неблагородної сфери. Річ тут ось у чому: людина, яка вірила у надлюдську силу, тобто вірила в Бога, хоч і забарвила своє пізнання домислами, проте своїм чуттям правдиво відчувала в собі й над собою дію антагоністів. І ця сила відзивається до людини, приходить їй на допомогу за її проханням, якщо ця людина звертається до неї від імені Бога, незалежно від того до якої релігії належить.

Людина ж, яка не визнає ні в собі, ні над собою жодної сили — це людина, в душі якої неблагородна сфера остаточно перемогла. Тоді вона втрачає подобу людини. Щойно ви таку людину бачили. У вашій країні таких людей аж надто багато. Тут вони стоять при владі. Зараз ви на них подивитесь.

— Але ж мусять бути люди, якими володіє благородна сила, — міркував Андрій.

— Є такі люди. Я вам теж покажу.

— От, якби ви мені показали ту людину, — блиснувши цікавістю, звернувся до Ефіра Андрій, — яку мордували оті кати, що ми їх бачили з вами в їдальні.

— На жаль, — відповів той, — цієї людини я вам показати не можу, бо її вже нема.

Замордували, — з сумом у голосі сказав Ефір. — Але, якщо хочете, я вам покажу його товариша.

— Звичайно, хочу.

— Мусимо побачити його негайно, бо скоро його теж не буде.

— Ходімте!

— Тоді змінімо напрям. Треба йти в протилежний бік.

І вони повернули назад.

Зупинилися біля високого муру, що оточував високі будинки з бляшаними дашками на вікнах.

— Тюрма? — спитав Андрій.

— Удосконалена. Бачите, — вказав поглядом на дашки Ефір, — до таких удосконалень ще не додумався ні один тюремник на світі.

Трохи осторонь була невелика площа, місце зруйнованих будинків у часи війни. На ній уже повиростали дерева, і вона трохи нагадувала парк. На одній з лавок цього парку Андрій з Ефіром розташувалися з своїм апаратом. Ефір установив прилад на