Нічний черговий - Ірвін Шоу
— Скажіть мені,— запитав Лорімер,— ви перший раз у Римі?
— І перший день,— відповів я.
— Тоді ми не будемо тут обідати. Поїдемо туди, де годують туристів. «Tre scalini»[18] на п'яцца Навона. — Я кивнув на знак згоди. Фабіан теж згадував це місце.— Коли мої знайомі приїздять у Рим,— сказав Лорімер,— я завжди кажу їм: поводьтесь, як звичайні туристи, робіть усе, як усі. Відвідайте Ватікан, Сікстинську капелу, замок Сант-Анджело, подивіться Мойсея, Форум і таке інше. За сотні років у тутешніх маршрутах ніщо не змінилося. А читати в Римі треба Стендаля. Ви знаєте французьку мову?
— Ні.
— Шкода.
— Жаль, що я не можу знов піти до школи.
— За цим шкодуєте не тільки ви,— сказав він.
— Ну, як вам сподобався обід? — спитав Лорімер. Ми сиділи на прикрашеній чотирма велетенськими жіночими фігурами терасі, що виходила на велику гору.
— Чудовий! — захоплено вигукнув я.
— Не говоріть так голосно,— порадив він.— У певних колах тут існує доктрина, що добре попоїсти — ознака невихованості. Ви можете надбати собі погану репутацію, яка ускладнить ваше життя.
— Гаразд. А я можу казати, що мені подобається цей краєвид?
— Скажіть, що ви випадково проїжджали по п'яцца Навона. Пізно ввечері. Та й то, якщо хто-небудь перший заговорить про це.— Він задумливо подивився на гору.— Вони змушують відчувати нашу мізерність, правда?
— Хто вони?
— Ці статуї. Це одна з причин, чому я люблю Рим більше, ніж Нью-Йорк. Тут відчуваєш себе маленьким і непомітним через близькість релігії і мистецтва, а не через сталеві хмарочоси страхових компаній.
— А ви тут уже довго живете?
— Не дуже. Тільки ці сучі сини вже хочуть витурити мене звідси.— Поки ми чекали обіду, Лорімер розпечатав конверт і швидко переглянув сторінки. Коли принесли вино і першу страву, він заховав усе в кишеню.— Ось навіщо все це потрібно,— сказав він, торкнувшись конверта.— Вони полюють на мене. Я знаю це, і вони знають, що я знаю, але вони чекають, коли я зроблю бодай один хибний крок. Я написав кілька звітів, які... ну, скажімо... не викликали ентузіазму в певних колах. Я проштовхнув кілька контрактів. Евелін теж має до цього відношення, по лінії правосуддя, але над нею теж висить дамоклів меч. Ми хочемо допомогти декому в цій прекрасній і жалюгідній країні, де люди непогані, але пойняті розпачем... Не хваліться нікому, що ви знайомі зі мною. За мною постійно стежать. Коли я повертаюсь до свого робочого кабінету, я бачу, що всі мої папери порушено. Я не видаюся вам параноїком?
— Я нічого про все це не знав,— сказав я.— Хоча Евелін натякала...
— Таке вже бувало, і, виходячи з того, що діється тепер у Вашінгтоні, може повторитися знову. Згадайте про Маккарті... І ви думаєте, вони схочуть мене терпіти?
Я знизав плечима.
— Я мало на цьому розуміюсь.
Лорімер якось дивно поглянув на мене.
— Що то американці! — Він сумно похитав головою.— Я знаю, що мені залишилося жити тут тільки до наступних виборів. А потім мене переведуть у якусь маленьку африканську країну, де що три місяці відбуваються державні перевороти, під час яких вистрілюють усіх американських дипломатів. Приїздіть до мене туди в гості.— Він гірко посміхнувся і налив собі вина. Але переляканим він не здавався.— Боюсь, я не зможу приділити вам часу на цьому тижні. Мені треба на кілька днів виїхати в Неаполь. Але в суботу я повернуся, і ми могли б ще раз зіграти з вами в теніс, а ввечері — в покер. Там будуть самі журналісти, нікого з дипломатів... Евелін писала, що ви добрий гравець...
— Шкода,— сказав я.— В суботу мене вже тут не буде. Мушу виїхати в Порто-Ерколе.
— Порто-Ерколе? — перепитав він.— Ви зупинитесь у «Пелікані».
— Мабуть. Я замовив там номер.
— Для людини, яка вперше в Італії, ви непогано орієнтуєтесь. «Гранд-Отель», «Пелікан»...
— У мене є приятель, який знає все на світі.
— Вам сподобається в Порто-Ерколе,— сказав Лорімер.— Коли в мене є час, я завжди їду туди на уїкенд. У них там непогані корти. Я вам заздрю.— Він поглянув на годинник і хотів дістати гаманець, щоб розплатитися.
— Будь ласка, не треба.
Він поклав гаманець назад.
— Евелін писала, що ви багатий. Це правда?
— Більш-менш.
— Тоді я вас вітаю. І хай цей обід буде таки на ваш рахунок.— Він підвівся.— Відвезти вас до готелю?
— Я краще прогуляюся пішки.
— Розумна ідея,— погодився він.— Хотів би я мати час, щоб погуляти з вами. Але робота не жде. Arrivederci[19], друже.— І він рішучою, типово американською ходою подався до своєї машини.
Я поволі допив каву і пішки рушив до готелю, щоб трохи роздивитися місто. Так воно буде краще, ніж з вікна автомобіля.
Я вийшов на вузьку переповнену вулицю, віа дель Бабуіно, де містилося кілька картинних галерей. Вірний заповітам Фабіана, я став заглядати у вітрини. В одній з них висіла картина, на якій був зображений центр американського провінційного містечка, з його типовою аптекою, перукарнею і місцевим відділком банку. Я зайшов у галерею і познайомився з виставкою робіт якогось Квінна. Більшість із них трактувала ту саму тему. Серце мені защеміло, і я відчув страшенну тугу за батьківщиною.
Я вийшов з галереї і пішов галасливими вулицями, міркуючи про побачене. Останнім часом я не раз замислювався й над прочитаними книжками і часто відчував, що мені відкривається щось велике і досі невідоме. Мимоволі виникла думка піти наступного дня у галерею.
Біля самого готелю я несподівано побачив ательє, в якому Фабіан порадив мені замовити костюми. Я зайшов туди і дуже цікаво провів наступну годину, розглядаючи тканини і розмовляючи з кравцем англійською мовою, якою той доволі добре володів. Я замовив п'ять костюмів, вирішивши вразити Фабіана, коли ми зустрінемося знов.
Наступного дня я придбав довідник по діючих образотворчих виставках і відвідав їх усі, перш ніж повернутись до виставки Квінна. Я хотів побачити інші картини, що змальовують сучасні міста. Але жодна з них не вразила мене так, як ті, попередні. Тоді я знов подався в галерею на віа дель Бабуіно і, неквапно переходячи від картини до картини, старанно їх вивчав.
Вони вразили мене ще більше, ніж у перший день. Крім мене, у
