Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

Кожен підносив свій голос, і кожен говорив правду. Як тут вибрати? Кожен із трьох, здавалося, стояв на твердих підвалинах мудрості й справедливості, кажучи: «Ось як ти повинен зробити». Але чи справді це треба було робити? — Так. Ні. Логіка говорила одне, почуття — інше: поради були цілком протилежні. Але логіка — тільки розум. Почуття ж часто буває совістю.

Логіка є робота людського розуму, почуття ж часто спадає в нашу душу зверху. Тому почуття не таке ясне, як розум, але дужче за нього.

А разом з тим, яка сила — строго логічний розум!

Говен вагався.

Це було страшне вагання.

Перед ним відкривалися дві безодні. Він повинен був або погубити Лантенака, або врятувати його. І треба було зважитися.

Яка з цих двох безодень мусила стати його обов’язком?

III. ПЛАЩ КОМАНДИРА

Дійсно, йшлося якраз про обов’язок.

Зловісний стояв цей обов’язок перед Сімурденом, грізний — перед Говеном.

Простий перед одним; складний, многогранний, звивистий перед другим.

Вибило північ, потім першу годину.

Говен, сам не помітивши як, підійшов до пролому.

Пожежа згасала і кидала тільки невиразне світло.

Плато з другого боку башти, куди падав відсвіт, то освітлювалося, то зникало в темряві. Від цих раптових змін світла й темряви речі набирали якихось неприродних розмірів, і вартові в таборі мали вигляд привидів. Говен, заглибившись у свої думки, неуважно стежив, як то полум’я закривало дим, то дим закривав полум’я.

Ця поява й зникання світла перед його очима були немов якоюсь аналогією до появи й зникнення істини в його думках.

Раптовий спалах, що вилетів між двома клубами диму із згасаючого вогнища, яскраво освітив вершину плато, і виразно виступив багряний силует якогось воза. Говен дивився на цей віз. Він був оточений вершниками в жандармських капелюхах. Йому здалося, що це той самий віз, який вони з Гешаном бачили у підзорну трубу на горизонті кілька годин тому, коли сонце заходило. На возі були люди, і вони наче щось вивантажували. Те, що вони витягали з воза, було, певно, важке, часом щось бряжчало. Важко було сказати, що це таке. Воно скидалося на зруб. Двоє зсаджували на землю ящик, у якому, судячи по формі, мала бути якась трикутна річ. Спалах погас, і все знову вкрила темрява. Говен стояв у задумі, не відриваючи погляду від того, що було в пітьмі.

Засвітили ліхтарі, при їх світлі на плато вешталися люди, але рухливі постаті були невиразні. Зрештою Говен знизу, по другий бік ярка, міг бачити тільки край плато. Чулися голоси, але він не розрізняв слів. Десь дзвеніли удари сокири по дереву. Чувся якийсь невідомий металічний скрегіт, немов хтось гострив косу.

Вибило другу годину.

Говен помалу, як людина, що охоче робила б два кроки вперед і три назад, увійшов у пролом. При його наближенні вартовий, розпізнавши в темряві обшитий галунами плащ командира, віддав йому рушницею честь. Говен увійшов до залу нижнього поверху, перетвореного в кордегардію. Під склепінням висів ліхтар. Він освітлював приміщення лише настільки, щоб можна було, не наступаючи на тіла, пройти повз караульних, які лежали на підлозі і майже всі спали.

Вони лежали там, де билися кілька годин тому. Залізні й свинцеві кульки картечі лишилися не виметені під солом’яною підстилкою і заважали їм спати. Але вони були втомлені і спочивали. Цей зал був страшним місцем. Тут відбувався штурм, тут вони рубали, кололи, стріляли, вбивали і вмирали. Тут ричали, вили від болю, скреготіли зубами, конали. Багато з них упало тут мертвими на плити, на яких тепер вони відпочивали. Солома, що правила їм за підстилку, напоєна була кров’ю їхніх товаришів. Тепер це скінчилося, кров висохла, шаблі були витерті, мертві були мертві. А вони спокійно спали. Така є війна. І потім, завтра, усі спатимуть таким же сном.

Коли Говен зайшов, кілька з цих людей підвелося, між ними й офіцер, що командував караулом. Говен показав йому на двері до темниці.

— Відчиніть, — сказав він.

Засуви були відсунуті, двері відчинилися.

Говен зайшов у темницю.

Двері замкнулися за ним.

КНИГА СЬОМА

ФЕОДАЛІЗМ І РЕВОЛЮЦІЯ

I. ПРЕДОК

На кам’яній підлозі склепу, біля квадратної відтулини нижньої камери, стояв ліхтар.

Тут же видно було повний кухоль води, солдатська порція хліба і оберемок соломи. Склеп був висічений у скелі, і якби в’язневі спало на думку підпалити солому, щоб викликати пожежу, то його намір був би марний, бо темниця не могла згоріти, а він напевне б задихнувся.

В ту хвилину, коли двері повернулися на петлях, маркіз крокував по своїй камері. Так з кутка в куток ходять усі хижаки, посаджені в клітку.

На скрип дверей старий підвів голову, і ліхтар, що стояв на підлозі між Говеном і маркізом, освітив обличчя обох.

Вони глянули один на одного, і така сила була в цьому погляді, що обоє застигли на місці.

Маркіз зареготав і вигукнув:

— Добрий вечір, пане. Чимало років я не мав щастя з вами зустрічатися Ви мені зробили ласку завітати до мене. Дуже вам дякую. Я не хочу нічого кращого, як трохи побалакати. Я починав уже нудьгувати. Ваші друзі марно витрачають час. Нащо треба встановлювати особу, провадити воєнно-польовий суд, всі ці довгі церемонії? У мене такі справи робилися простіше. Я тут у себе. Будьте ласкаві, заходьте. Ну, якої ви думки про все те, що тепер діється? Оригінально, правда ж? Жили собі король і королева. Король це був король, королева — це була Франція. Королю відтяли голову, а королеву одружили з Робесп’єром, Від цього пана та цієї пані народилася дочка, названа Гільйотиною, з якою мені, певно, доведеться познайомитися завтра вранці. Буду вельми радий з того, як радий бачити вас. Може, ви в цій справі й прийшли? Може, вас підвищили в чині? Може, ви вже стали катом? Якщо це просто дружній візит, то я зворушений. Пане віконт, ви, мабуть, вже забули, що таке дворянин. Так ось перед вами один — це я. Подивіться як слід. Адже цікаво? Він вірить у бога, вірить у традиції, вірить у сім’ю, вірить у своїх предків, вірить у гідність свого батька, у відданість і вірність, в обов’язок перед своїм монархом. Він шанує старі закони, доброчесність, справедливість, — усе те, що ви з великою радістю знищили