Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

п’ятнадцяти століть з нашої історії, коли Франція була королівством, і стара французька аристократія, навіть якщо їй відтяти голову, буде вища за вас. А щодо вашого глузування з істеричного права королівських родів, то ми тільки знизуємо плечима. Гільперіх справді був тільки монахом на ім’я Даніель. Це Ренфруа вигадав Гільперіха, щоб зробити прикрість Карлові Мартелеві. Ми це знаємо не гірше за вас. Та не в тому річ. Річ у тому, щоб бути великим королівством, бути старою Францією, чудово впорядкованою державою, де насамперед шанували священну особу монарха, самодержавного володаря, потім принців, потім королівських офіцерів, що охороняли нашу землю на суші і на морі, потім керівників та управителів фінансів. Далі були вищі й нижчі судді, збирачі мита й державних податків, нарешті, королівська поліція. От що зветься добрим і зразковим державним ладом. Ви його знищили. Ви знищили провінції, як жалюгідні неуки, не знаючи, чим вони були. Геній Франції увібрав у себе геній всього континенту, і кожна з провінцій Франції репрезентує якусь гідність Європи: німецьку прямоту — Пікардія, шведську великодушність — Шампань, голландську працездатність та хазяйновитість — Бургундія, польську жвавість — Лангедок, іспанську гордість — Гасконія, італійську мудрість — Прованс, грецьку кмітливість — Нормандія, швейцарську вірність — Дофіне. Ви не знали нічого про це, ви розбили, поламали, потрощили, а самі лишилися дикунами й звірюками. А, ви не хочете більше мати аристократів! Гаразд, ви їх не матимете. Та ви ще пошкодуєте за ними. У вас не буде більше рицарів, не буде героїв. Прощай, колишня велич! Знайдіть мені тепер іншого д’Асса! Ви всі тремтите за вашу шкуру! Де тепер рицарі Фонтене, які вклонялися ворогові перед тим, як його вбивати? Де ті воїни у шовкових панчохах, що билися при Леріді! Минули ті дні військової слави, коли кавалерійські султани пролітали, як метеори? Ви пропащий народ. Ви потрапите під іноземне ярмо. Якщо воскресне Алаpix II, назустріч йому не виступить більше Хлодвіг; якщо воскресне Абдерам, його не зустріне Карл Мартель; якщо знову нападуть сакси, їм не дасть відсіч Піпін. Не буде таких боїв, як при Агнедалі, Рокруа, Лансі, Стаффарді, Нервінді, Штейнкірхені, Марселі, Року, Лоуфельді, Магоні. Не бачити вам Маріньяна з Франсіском і Бовена з Філіппом Августом, що одною рукою взяв у полон Рено, графа Болонського, а другою — Феррана, графа Фландрського. Ви ще матимете Азенкур, але ви не матимете Бакевілля, цього великого прапороносця, що, загорнувшись у прапор, дав себе вбити. Робіть своє, продовжуйте! Будьте новими людьми. Нікчемнійте.

Маркіз на хвилину замовк, потім продовжував:

— Але дайте нам змогу бути великими. Вбивайте короля, вбивайте, вигублюйте, топчіть усе під ноги. Кидайте старі закони, традиції, звичаї під свої підбори, перекидайте трон, зганьблюйте вівтарі, трощіть бога і танцюйте над усім тим! Це ваша справа. Ви зрадники і боягузи, нездатні на подвиг, на порив самозречення. Я все сказав. Тепер гільйотинуйте мене, пане віконт. Маю честь кланятися.

І він додав:

— Я наговорив вам багато гірких істин! Але чого ж мені боятися? Я мертвий.

— Ви вільні, — сказав Говен.

Говен підійшов до маркіза, скинув свій плащ командувача, накинув йому на плечі і насунув йому капюшон на очі. Обидва були однакові на зріст.

— Що ж це ти робиш? — спитав маркіз.

Говен крикнув:

— Лейтенант, відчиніть мені.

Двері відчинилися.

Говен крикнув:

— Потурбуйтесь замкнути за мною.

І він випхнув за двері приголомшеного маркіза.

Нижній зал, перетворений у кордегардію, був освітлений, як ми вже говорили, тільки одним ліхтарем. В цьому невиразному світлі ті з солдатів, які не спали, побачили високого чоловіка у плащі командувача, обшитому галуном. Вони віддали йому честь, і чоловік вийшов.

Маркіз повільно пройшов через кордегардію, крізь пролом, не раз стукнувшись головою, і вийшов.

Вартовий, думаючи, що це Говен, віддав йому честь.

Коли він був уже надворі і відчув під ногами траву, побачив, за двісті кроків від себе, ліс, широкий простір, ніч, волю, життя, він спинився і стояв якийсь момент нерухомо, як людина, що розгубилася від несподіванки, випадково потрапивши в розчинені двері і вагаючись, чи йти вперед, чи повернутися назад? Струснувши з себе глибоку задуму, він підняв праву руку, клацнув пальцями і сказав:

— Та-а-ак!

І пішов далі.

Двері в’язниці замкнулись. Говен лишився в темряві.

II. ВІЙСЬКОВИЙ СУД

Тоді військові суди ще не мали твердо встановленого порядку. Генерал Дюма у Законодавчих зборах накреслив проект військових законів. Цей проект пізніше переробив і доповів Раді п’ятисот Тало, але остаточно кодекс військових судів був заведений тільки за часів Імперії. Між іншим, за Імперії було запроваджено порядок, за яким у військових судах голосування провадиться, починаючи з найнижчого чину. В роки революції цього закону не було.

В 1793 році голова Військового трибуналу являв собою майже весь суд. Він призначав членів суду, встановляв порядок розгляду справи та голосування. Він був водночас і суддею, і повновладним господарем.

Сімурден призначив місцем засідання військового суду той самий зал у нижньому поверсі, де була барикада, а тепер кордегардія. Він хотів усе спростити, скоротити — і дорогу від в’язниці до трибуналу, і дорогу від трибуналу до ешафота.

Опівдні, згідно з його розпорядженням, суд зібрався в такій обстановці: три солом’яні стільці, сосновий стіл із двома свічками на ньому, табурет перед столом.

Стільці були для суддів, а табурет — для підсудного. З двох кінців столу були два інші табурети, один для комісара-аудитора, призначеного з інтендантів, другий для секретаря — це був один з капралів.

На столі стояли дві чорнильниці, лежала паличка червоного сургучу, мідна печатка Республіки, дві папки з чистим папером і два розгорнуті друковані плакати: один із списком оголошених поза законом, другий — декрет Конвенту.

За середнім стільцем було поставлено кілька трикольорових прапорів. В ці часи суворої простоти декорування було нескладне, і не треба було багато часу, щоб перетворити кордегардію в судовий зал.

Стілець посередині призначався для голови, що сидів прямо проти дверей до темниці.

За публіку були солдати.

Два жандарми охороняли «лаву підсудних».

Сімурден сидів на середньому стільці, праворуч від нього — капітан Гешан, перший суддя, ліворуч — сержант Радуб, другий суддя.

На голові у Сімурдена був капелюх з трикольоровим султаном, шабля при боці і два пістолети за поясом. Шрам на лиці, що був яскравочервоний, підкреслював його похмурий вигляд.

Радуб врешті дозволив себе перев’язати. Круг його голови була обмотана носова хустка, на якій дедалі ширшала кривава пляма.

Опівдні судове засідання ще не починалося; біля столу стояв гонець, а надворі бив копитами