Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

Невелика армія, що розсипалася між вереском та на схилах, товпилася, схвильована всіма людськими почуттями, на плато, в ярку, навіть на верху башти.

Маркіз знову зник, потім з’явився, несучи дитину.

Залунали гучні оплески.

Це був перший, хто трапився йому під руку. Це був Гро-Ален.

Гро-Ален кричав:

— Я боюся.

Маркіз віддав Гро-Атена Радубові, який передав його нижньому солдатові, той передав його далі, і тимчасом, як Гро-Ален, що дуже злякався й кричав, переходив з рук в руки аж до низу драбини, маркіз знову відійшов і повернувся до вікна з Рене-Жаном, що борсався й плакав і вдарив Радуба в той момент, коли маркіз передавав його сержантові.

Маркіз знову повернувся до залу, де вирувало полум’я. Жоржетта лишилася сама. Він підійшов до неї. Вона усміхалася. Цей гранітний чоловік відчув, що щось вогке підступає йому до очей. Він спитав:

— Як тебе звати?

— Олзета, — сказала вона.

Він узяв її на руки, вона все усміхалася, і в той момент, коли він передав її Радубові, його душа, така гордовита й похмура, була вражена сяйвом невинності, і старий, передаючи маленя, поцілував його.

— Це ж наша маленька лялечка! — кричали солдати.

Жоржетту теж передавали з рук до рук під захоплені вигуки. Солдати ляскали в долоні, тупотіли ногами. Старі гренадери плакали, а вона усміхалася їм.

Мати була внизу біля драбини, задихана, безтямна, наче п’яна від цієї несподіванки, із пекла кинута враз у рай. Раптова, несподівана радість теж вбиває серце. Вона простягла руки, вона схопила Гро-Алена, потім Рене-Жана, потім Жоржетту, вона вкривала їх поцілунками, потім зайшлася сміхом і впала непритомна.

Пролунав грімкий крик:

— Всі врятовані.

Справді, всі були вже врятовані, крім маркіза.

Але ніхто не думав про його врятування, можливо, й він сам.

Він постояв якийсь час у задумі край вікна, немов хотів дати змогу полум’яній безодні зробити вибір. Потім не поспішаючи, помалу, спокійно він переступив через вікно і, не обертаючись, прямий, випростаний, сперся на щабель, маючи позад себе пожежу, а перед собою безодню, і став спускатися по драбині в мовчанні, з величністю привида. Ті, що були на драбині, кинулися вниз, з тремтінням і священним жахом відступаючи перед цим чоловіком, як перед видінням. А він тимчасом серйозно і спокійно спускався в темряву, що була перед ним. І в той час, як вони відступали, він до них наближався. Жоден м’яз не ворушився на його мармурово-білому лиці, а в його застиглому погляді, здавалося, не було й іскри життя. І з кожним кроком, який він робив до цих людей, очі яких пильно дивилися на нього з пітьми, він наче ставав все більшим, драбина здригалася і рипіла під його важкими ногами, і здавалося, що це статуя командора спускається в свою могилу.

Коли маркіз був унизу, коли він з останнього щабля ступив на землю, чиясь рука лягла йому на плече.

Він обернувся.

— Я заарештовую тебе, — сказав Сімурден.

— Я схвалюю твій вчинок, — промовив Лантенак.

КНИГА ШОСТА

ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ — БОРОТЬБА

І. ЛАНТЕНАК У ПОЛОНІ

Маркіз справді спустився в могилу.

Його повели.

Підземна темниця Турга негайно була відкрита під пильним наглядом Сімурдена. Туди поставили лампу, кухоль води і поклали солдатський хліб та вкинули оберемок соломи. Менш ніж через чверть години після того, як рука колишнього священика схопила маркіза, двері в’язниці зачинилися за Лантенаком.

Після цього Сімурден пішов шукати Говена. В цей момент далека дзвіниця Паріньє вибила одинадцяту годину вечора. Сімурден сказав Говену:

— Завтра я скликаю військовий суд. Ти не братимеш у ньому участі. Ти — Говен і Лантенак — Говен. Ти занадто близький йому родич, щоб бути суддею, я ганьблю Егаліте за те, що він судив Капета. Суд складатиметься з трьох осіб: одного офіцера — капітана Гешана, одного унтер-офіцера — сержанта Радуба, і з мене, як голови. Все це тепер тебе не обходить. Ми діятимемо на підставі декрету Конвенту. Ми обмежимося встановленням особи колишнього маркіза Лантенака. Завтра буде суд, післязавтра — гільйотина. Вандея вмерла.

Говен не відповів і слова, а Сімурден, заклопотаний справами, які ще йому треба було зробити, залишив його. Сімурден мав призначити годину і вибрати місце. Він, як і Лекініо в Гранвілі, як Тальєн в Бордо, як Шальє в Ліоні, як Сен-Жюст у Страсбурзі, мав за звичай бути особисто при страті, що вважалося тоді за добрий приклад. Суддя приходив дивитися на роботу ката. Цей звичай терор дев’яносто третього року запозичив у середньовічних французьких парламентів та іспанської інквізиції.

Говен теж був дуже заклопотаний.

У лісі віяв холодний вітер. Говен, залишивши Гешана давати необхідні розпорядження, пішов до свого намету, що стояв у лузі на узліссі біля підніжжя Турга, взяв там свій плащ з капюшоном і загорнувся в нього. Цей плащ був обшитий простим галуном, що за республіканською модою, ворожою до пишних прикрас, був відзнакою старшого начальника. Він став ходити по закривавленому лузі, звідки почався штурм. Він був тут сам. Пожежа продовжувалася, але ніхто на неї вже не зважав. Радуб був біля дітей та матері, виявляючи майже стільки ж материнства, скільки й вона. Мостовий замок догорав, сапери боролися з вогнем. Солдати копали могили та ховали мертвих, перев’язували поранених, ламали барикаду, звільняли від мертвих кімнати та сходи, чистили місце бою, вимітали купи страшного бруду перемоги. Солдати з військовою швидкістю робили те, що можна назвати господарюванням після закінченого бою. Говен нічого цього не бачив.

У задумі він ледве поглянув на подвоєну варту, поставлену біля пролому з наказу Сімурдена.

Від цього пролому, який він розрізняв у темряві, було кроків з двісті до кінця лугу, де ходив Говен з своїми думами. Він бачив цей чорний отвір. Це там почався штурм три години тому. Це крізь нього Говен вдерся з своїми людьми в башту. Це там у нижньому поверсі була барикада. Це там з нижнього поверху відчиняються двері до темниці, де сидів маркіз. Ця варта біля пролому охороняла в’язницю.

В той момент, коли його погляд невиразно помітив цей пролом, в його ушах знову зазвучали, мов глухий похоронний дзвін, слова: «Завтра суд, післязавтра гільйотина».

Пожежа, поширення якої вдалося припинити і на яку сапери вилили всю воду, що тільки могли дістати, не здавалася без опору і спалахувала час від часу. Іноді чути було, як