Вітіко - Адальберт Штіфтер

Потім ішли люди з центральної частини країни. Вони мали багато наметів, ходили в широкому вбранні, високо підбираючи його металевими поясами, і мали шоломи з глибокими вирізами над лобом і потилицею. На палицях від наметів висіли численні луки та сагайдаки, щити та інше озброєння. Там стояли столи і лави, жінки поралися по господарству. Ще далі отаборилися воїни з Праги. Вони мали строкаті намети, гарні обладунки, мечі, списи, щити, сяйливі подушки та ковдри й довгі ряди дужих коней. Скрипаль і кілька дударів награвали веселі мелодії.

— А тепер іди через той широкий незайнятий простір, що стелиться перед нами, і хтось із воїнів, розташованих там, запитає тебе і проведе до князя, — мовив чоловік, що провів Вітіко, — а отой сірий великий і довгий намет, коло якого на жердині підняли червону корогву, князів. А далі, там, де над наметами стирчать пір’їни, отаборилися люди з Дечина, яких привів Хотимир, а ще далі стоять ті, що прийшли з Карконошів. А дорогу назад до нашого табору ти й сам знайдеш.

— Князя я знайду, а тобі, — мовив Вітіко, — дякую за супровід.

— Нема за що, — відказав чоловік і пішов назад.

Вітіко пішов до майданчика перед великим сірим наметом, де майоріла велика малинова корогва. Тут уже не було такої пишноти, як у таборі празьких воїнів. Деякі загони стояли впорядковано і в повному обладунку, дехто з воїнів сидів верхи на конях, слуги тримали коней без вершників, увесь той почет, здавалось, чекав свого господаря. Коли Вітіко пішов навпростець до сірого намету, до нього з гурту воїнів зі списами вийшов один воїн і запитав:

— Хто ти і куди ти йдеш?

— Я Вітіко з Пржица і йду до князя, — відповів Вітіко.

— Ти повинен зачекати тут.

Вітіко зупинився й чекав.

Воїн підійшов до свого гурту і щось сказав. Хтось інший пішов до намету, потім повернувся й доповів. Чоловік, що був зупинив Вітіко, знову підійшов до нього й промовив:

— Ти справжній Вітіко в шкіряному обладунку, тож можеш іти до князя.

Вітіко, тепер уже без ніяких перешкод, пішов до сірого намету. Перед ним стояли воїни, і один з них у лискучому обладунку звернувся до Вітіко:

— Вітіко, тобі треба зачекати тут, бо в князя нарада.

Вітіко глянув на чоловіка, що назвав його, але побачив, що не знає його. Тож і чекав тепер коло цього воїна.

Десь за годину з намету вийшов стрункий молодик. Він мав чорне волосся, прикрите чорним шоломом із короткою сірою чаплиною пір’їною, на грудях лискучу кольчугу, а на сталевому поясі в піхвах із червоного оксамиту, оздоблених самоцвітами, висів меч. Вітіко глянув на нього й гукнув:

— Одолене!

— Авжеж, а ти, шкіряний вершнику, нарешті приїхав, заходь, безумна голово, всередину, щоб князь покарав тебе! — мовив Одолен, узяв Вітіко за руку, струснув її, приязно глянув своїми чорними очима йому в обличчя. Потім відсунув другою рукою складку намету й завів Вітіко всередину.

Намет був просторий і довгий, там стояв довгий ялиновий стіл, навколо нього — багато складаних стільців. На верхньому краї столу сидів великий князь Владислав. Його голова була непокрита, русяве волосся було зачесане вниз. Чорний шолом із короткою прямою білою пір’їною лежав перед ним на столі. Князь був у кольчузі й темно-коричневому уборі. Його пояс був сплетений із металевих ниток, а меч висів у бурих оксамитових піхвах без самоцвітів. Поряд із князем на стільці сидів сивий Болеміл у чорному оксамитовому вбранні. Ліворуч від князя і трохи далі назад стояв Здик, єпископ Оломоуцький, із бурою бородою і в бойовому обладунку. Ще далі сидів Дівіш, каштелян із Жатеца, в темному вбранні, крім того, Любомир у чорному вбранні, на яке спадали сива борода і сиве волосся. Поряд із Болемілом стояли в обладунках два абати з хрестами. Одного Вітіко впізнав, він був із Кладрубів і два роки тому на з’їзді у Вишеграді представляв його, а другого він вважав за абата Бржевновського монастиря. Позаду них стояв у обладунку священик Даниїл, той, що засвідчив справжність хрестика, якого Вітіко приніс у Прагу. Далі Вітіко побачив Бена, що на з’їзді у Вишеграді був другим головою зборів, а поряд із ним Сміла, що теж був на з’їзді, його він бачив ще й у саксонському поході як військового проводиря. Помітив Вітіко ще й Немоя з Нетоліце і Ктибора з Усті, а на місці, де він заходив у намет, стояли тепер молодики, яких він бачив на тій веселій прогулянці верхи за жупним містом Чиновом коло червоного вершника, що став тепер князем: Одолена, Велислава, обох синів Сміла, молодого Бена, молодого Касту. А були ще й чоловіки і пани, яких Вітіко не знав. Попереду єпископа Здика поряд із князем сидів чоловік у гарному церковному бойовому обладунку, то був Оттон, новообраний єпископ Празький. Здається, він лишив почесне місце по другий бік князя сивому Болемілу. Поряд із єпископом стояли два молодики. Вони були у фіалковому вбранні, мали сяйливі кольчуги, срібні пояси, а на головах — фіалкові шоломи з прямими сірими пір’їнами. То вбрались отак однаково брати князя Дипольд і Генріх. Крім того, були ще Божебор і Вшебор у кольчугах, старі діди Преда й Мілота в широких уборах із поясом, а ще Бартоломеус і Гервазіус у бойових священицьких сутанах, Хотимир і Пржедбор в обладунках і багато інших