Вітіко - Адальберт Штіфтер

ми в башті. Ровно, Вітіко, Дівіш, Болеміл і Любомир не стали зрадниками, бо ними стали Начерат та інші, що я вважав їх за опори. Нехай би того шахраюватого Начерата забрали в щонайглибше провалля в пеклі. Я, Вітіко, поведу своїх трьох синів і своїх людей із тобою до князя.

— І я піду з тобою, — озвався Вольф із Суша.

Потім серед гурту пролунав могутній голос:

— Дайте мені сказати!

— Тож кажи, чоловіче з народу, — гукнув Ровно, — і виходь наперед!

Чоловік, що пропхався наперед поміж людей, які стояли позаду Вітіко, був високий на зріст і мав широкі плечі, вкриті грубою сірою свитою. Замість списа він мав залізну штабу, а з лівої руки звисала на ремені залізна булава. То був коваль Петер Лауренц із Плани. Але, вийшовши наперед і ставши на відкритому місці, він мовчав.

— Таж кажи, — підохотив Ровно.

Чоловік намагався здобутися на голос, зрештою обернувся до людей і заговорив:

— Люди наші! Я бачив, як приїхав цей молодий вершник, і чув, як він розповідав, як мають міцніти великі пани. Цього ми терпіти не повинні. Вітіко правду сказав, та й Ровно, Озел і решта також. Ви знаєте, що молодий Вітіко заїхав узимку до свого дому в Плані, лишився там і прожив два роки, і не пішов би звідти нікуди, якби не пішов на війну, і ми теж пішли на війну. Він ходив у такому самому вбранні, що й ми, ми сиділи коло його вогню, бо ж була зима, і він сидів коло нашого вогню, і не зневажав нас, і я підкував йому коня, Вітіко розмовляв зі мною, його дім стоїть коло нас, ми теж не повинні зневажати його і повинні — ті, хто з Плани — обрати його нашим проводирем, щоб ми трималися разом і не розпорошилися.

— Слушно! — вигукнув скрипаль Том Йоганнес. — Я б давно це сказав, і сказав би краще!

— Тож як би ти сказав, ти, цигикало, — крикнув коваль, — і чому не сказав, якщо ти такий розумний?

— Не сваріться, — мовив тесля Давид. — Вітіко має вести нас, бо він тямить краще, ніж ми.

— Він повинен вести нас! — гукнув чийсь голос.

— Він повинен вести нас, бо має більше розуму, ніж ви всі! — крикнув скрипаль Том Йоганнес. — Я б теж висунув таку гарну пропозицію!

— Мовчи, скрипалю! — гукнув ткач Христ Северин. — Ми повинні триматися разом у житті та смерті, щоб таки домогтися чогось, і Вітіко повинен вести нас.

— Він повинен вести нас! — гукнуло багато голосів.

— Він повинен вести нас! — гукнуло ще більше голосів.

Потім настала тиша, і трохи згодом озвався Вітіко:

— Любі друзі та земляки, про справи ми ще поговоримо, а я поведу вас, щоб ми лишалися вкупі, до великого князя, і ми почуємо, що він скаже. А якщо йому буде до вподоби і у вас ще буде бажання, я залюбки буду вірний вам і намагатимусь, щоб ви здійснили все, що потрібне, і не зазнали шкоди через якусь легковажність.

— Атож, щира правда, — гукнув Том Йоганнес, — і як добре сказано!

— Тож нехай так і буде! — пролунав чийсь голос.

— Він добрий чоловік! — гукнув хтось інший.

— Він повинен вести нас! — гукнуло багато голосів.

Потім, коли всі знову замовкли, гукнув чоловік із Гори:

— Вітіко! Я йду з тобою до князя!

А потім озвався й чоловік із Затеса:

— Вітіко, я теж іду з тобою до князя!

Згодом наперед вийшов чоловік із міцною горобиновою палицею у руках, він був у широкому темному вбранні з фартухом і заговорив:

— Я з Гленіце, і, як на мене, ми повинні бути під проводом Ровна, бо ж він наш сусід.

— Під проводом Ровна! — загукали численні голоси.

І тоді наперед вийшов ще один чоловік, теж у широкому вбранні і з горобиновою палицею, й проказав:

— Я з Гореца, і ми, з горобиновими палицями, повинні всі бути з Ровно.

— З Ровно! — загукали голоси.

Потім вийшов чоловік у складчастих шкіряних чоботях, сірих вовняних штанах, вовняній куртці з застібками, чорній повстяній шапці на голові й проказав:

— Я належу до тих, хто корчує в Светлику, і, гадаю, ми повинні обстоювати Діта з Ветржні, бо він живе неподалік від нас.

— Діта з Ветржні! — гукнули численні голоси.