Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Ти маленька.

Відповідь Сема прозвучала тихо і вже без сміху. А коли я знову подивилася на нього, то не застала тієї ледь помітної усмішки.

— Маленька? — я підняла брови, не зовсім розуміючи, що саме він намагався сказати.

Як на мене, у нас було максимум три роки різниці. Ну, може, чотири й то з натяжкою.

— Я хотів сказати, що ти досить мініатюрна, — виправився Сем і махнув рукою знизу вгору, якби підтверджуючи те, про що говорить. — Ти ж десь утричі легша за мене.

Звісно, він трохи перегнув, але все одно було приємно чути це його «мініатюрна», сказане красивим баритоном. Якби я могла червоніти, то це був підходящий момент.

— Отже, мені треба просто підняти тебе? — не чекаючи на мої коментарі, запитав Сем.

Ледве чутно я прочистила горло і глибоко вдихнула. З такою розсіяною увагою я могла покалічитися з власної вини.

— Мені не доводилося виконувати таку підтримку, — зізналася я, — тому зробимо трохи по-іншому. Ти не Патрік Суейзі, — я показала на Сема вказівним пальцем, а потім великим на себе: — а я не Дженніфер Грей. До того ж ми не робитимемо цього у воді.

— Добре, — кивнув Сем.

— Добре?

— Добре, — повторив він, знизуючи плечима.

— Ти ось так просто погодився? — Мої брови полізли вгору, а на обличчі з'явилася безглузда усмішка.

— Судячи з того, як ви з подругами танцювали, ти однозначно розумієшся на цьому краще. І як ти вже зауважила, я не Патрік Суейзі.

— Добре, — посміхнулася я.

— Добре? — перепитав Сем, теж розпливаючись в усмішці, та в такій, яку я ще не бачила. — Ти так просто погодилася?

Я спробувала злегка штовхнути його в груди, але, схоже, йому це не сподобалося, оскільки гарна усмішка, що освітлювала обличчя, одразу зникла. На мене знову надто пильно дивилася пара яскраво-блакитних очей. До горла підступила грудка, що з'являлася щоразу, як Сем так дивився на мене.

— Почнемо? — хрипкувато озвалася я.

Він кивнув замість відповіді та опустив руки, показуючи готовність до команд.

— Перед тим, як ти мене піднімеш, мені необхідно згрупуватися, — почала я, повністю зосередившись на завданні.

— Ясно, — коротко відповів він.

— Я трохи розбіжуся, якщо це так можна назвати, а як тільки зупинюся, ти мусиш покласти руки сюди. — Я вказала на стегна, трохи нижче за талію, і продовжила: — А я покладу свої зверху. Добре?

— Моллі, я погодився. Говори, що треба робити, і я зроблю, — трохи роздратовано сказав Сем.

— Просто треба кудись подіти руки, щоб не втратити рівноваги, доки ти мене не піднімеш.

«Господи, я виправдовуюся? Чорт би тебе побрав, красунчику».

Сказане мною явно не сподобалося Сему, тому що він знову схрестив руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи невдоволення.

— Це ти зараз до чого?

Вдруге я зраділа, що не червонію.

— Я взяла тебе за руку, коли ми йшли сюди, але ти одразу її вивільнив. Очевидно, що тобі це не сподобалося. Ти не думай, я нічого проти не маю. Комусь не подобаються кошенята, а тобі дотик. Буває всяке.

І чому я продовжувала виправдовуватися? Потрібно було зібратися, менше тріпатись язиком і перейти до справи.

— Просто цьому жесту я надаю більше значення, ніж ти, — промовив Сем, задерши підборіддя.

Через рівний тон і дуже серйозний вираз обличчя складалося враження, що він глузує з мене. Немов показує свою перевагу.

— А що тут такого? Навіть друзі можуть брати один одного за руку. — Не приховуватиму, мене обурили не лише самі слова, а і як вони були сказані.

— По-перше, Моллі, — після імені, на якому Сем наголосив, він затнувся, — ми не друзі. По-друге, — як мені здалося, його голос став ще холоднішим, — нас навіть знайомими важко назвати. Ми нічого одне про одного не знаємо, крім імені, звісно.

Складалося враження, що в Сема гормональний збій. В одну мить він серйозний, через секунду сміється й посміхається, а за хвилину не виявляє жодної краплі емоцій. І все це буквально за якихось п'ять чи десять хвилин.

У мене не було бажання розгадувати загадку у вигляді блакитноокого блондина. А ще я не мала бажання терпіти цей гормональний збій. Нахмурившись, я схрестила руки на грудях і відступила. І що? Звісно, цей дивний хлопець пішов на друге коло перепаду настрою. Серйозність, як вітром здуло, і Сем зробив крок до мене.

— Я дуже занудний? — спитав він.

Його губ торкнулася усмішка, яка я вже здогадувалася, зникне так само швидко, як і з'явилася.

«Святі угодники, з ним точно щось не так!»

— Ні, але перепади настрою в тебе дивні. І говориш ти дивно, — хмурячись, пробурмотіла я.

Далі за графіком мало з'явитися беземоційне обличчя, але щось пішло не так. Усмішка стала помітнішою, а потім переросла в широку й білозубу. За секунду почувся смішок.