Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков
— У тебе голова міністра!
— Ох, Йоганне, я не можу думати про нашу мораль. Німецьких жінок, одірвавши від сім'ї, в примусовому порядку присилували відбувати трудову повинність, а чоловіки змушують їх виконувати й інші повинності… Адже зрештою і я колись вийду заміж. І якщо мій чоловік буде не націонал-соціалістом, він просто не оцінить тих жертв, які я тут приношу.
— А як же Алоїс?
— О, це зовсім інше! Він був надто шанобливий до мене, коли ми залишалися на самоті, а це зовсім і не потрібне. І до того ж я, напевне, ніколи більше не побачу його.
Ельфріда заплакала. Поскаржилась крізь сльози:
— А він же міг женитися на мені. Я з дуже пристойної родини. Мій батько — сільський пастор. Батько благав мене не вступати в гітлерюгенд, а я вступила. І одразу наш юнгфюрер присікався до мене. Погрожував донести, що батько дружить з якимось євреєм. Я злякалася! А потім юнгфюрер посміявся з мене й сказав, що цей єврей — Христос.
— Що ж нам тепер робити? — спитав Йоганн.
— А що трапилося? — стривожилась Ельфріда.
— Та з Христом: він же справді єврей.
— Ет! — вигукнула сумно Ельфріда. — Я зараз думаю не про Христа, а про Алоїса.
— А що таке?
Ельфріда нахилилася до Йоганна, прошепотіла на вухо:
— До нас сюди привезли напівмертвого радянського льотчика. У нього немає ніг, рука розчавлена. Та його конче треба було оживити. Йому величезними дозами впорскували тонізуюче, весь час вливали кров і глюкозу.
— Навіщо?
— Та як ти не розумієш! Він літав на новій радянській машині, а коли літак підпалили, він навмисно розбив його, і тепер не можна взнати, яка це була машина.
— Виходить, його хотіли оживити тільки задля того, щоб дізнатися, яка це була машина?
— Та звісно!
— До чого ж тут Алоїс?
Ельфріда збентежилась, зблідла так, що на її шиї і руках проступило ластовиння.
— Коли я чергувала біля постелі льотчика, Алоїс пробрався до мене.
— І що ж?
— Він наказав мені вийти, сказав, що говоритиме з льотчиком.
— Справді?
— І льотчик йому привітався.
— Чудово! Молодець Алоїс!
— Тепер Алоїс може повідомити штабу ВПС про новий радянський літак, якщо тільки…
— Що тільки?
— Якщо тільки льотчик не опритомніє й не вибовкає все сам.
— Це можливо? — спитав заклопотано Вайс.
— Ні! — гордо сказала Ельфріда. — Тепер це вже неможливо.
— Чому?
— Тому що я довела Алоїсові свого любов.
— Чим?
— Просто помилково я дала льотчикові більшу дозу снотворного, а він і так був напівмертвий.
— Ти вбила його?
— Та ні, він сам дуже хотів. — Промовила зляканим шепотом: — Знаєш, коли я дала льотчикові багато-багато таблеток, він ковтав їх квапливо, як курка зерно, і вперше за весь час розплющив очі, і вперше я почула його голос. Він сказав: «Данке шен, г-геносе», — і погладив мені руку.
— А чого?
— Коли він знає німецьку мову, значить, він прочитав етикетку й знав, що я йому даю.
— Ти думаєш, він хотів померти?
— Та він же знав: якщо не помре в госпіталі, його однаково вб'ють. У нього в документах написано, що він політрук ланки.
— Комуніст?
— Звісно! Навіть після того, як він розплющив очі, і почав усе розуміти, й міг говорити, він нічого не сказав штурмбанфюреру.
Йоганн суворо зауважив:
— Виходить, ти зробила, як справжня патріотка, як націстка, відомстила російському льотчикові-комуністові. — І лагідно заспокоїв: — І нічого не бійся. За патріотизм у нас у Німеччині ще нікого по карали.
— Однак я вважаю, мені треба бути скромною і мовчати.
— Авжеж, — згодився Йоганн. — Скромність — найкраща окраса жінки.
Ельфріда зашарілася.
— О, я була в усіх розуміннях скромною. Але війна… — Вона скрушно опустила очі. Глянула на годинник, злякалася: — Пан Фішер завжди заходить до мене в цей час. — Підійшла до дзеркала, підмалювала губи й почала підбивати своє цупке червонясте, як мідь, волосся…
З дня на день Вайса могли виписати з госпіталю, і, коли б не Ельфріда, його, напевне, з першим же маршовим батальйоном відправили б на Східний фронт.
Ельфріда з'ясувала за номером польової пошти, де треба шукати підрозділ майора Штейнгліца, і домоглася, щоб Фішер відіслав Вайса назад у його частину.
На прощання Ельфріда запросила Вайса до себе на сніданок і дала на дорогу великий пакунок з продуктами.
Вона була неуважна, стомлена, весь час про щось непокоїлася. Вони поговорили трохи про Хагена, випили по чарці, й Ельфріда заклопотано спитала:
— Може, ти хочеш швидше піти? Тоді прощавай! — І пояснила: — А то мені ніколи. Дуже багато поранених. — Пожалілася: — Ці ерзацні паперові бинти так швидко промокають, не встигаємо міняти.
Йоганн запропонував ввічливо:
— Я можу написані тобі…
Ельфріда знизала плечима:
— Як хочеш. — Але ту ж мить схаменулась: — Я не знаю номера своєї нової польової пошти. — Похвалилася: — Адже я дістала підвищення. З гером професором я виїжджаю в Аушвітц. Професор займатиметься там науковою роботою, йому навіть виділили спеціальний блокгауз.
— Яка ж це робота?
— Секрет! — І Ельфріда насварилася на Йоганна товстим, схожим на молочну сосиску пальцем.
— Ну що ж,
