Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Одного дня він приніс уривок роману і, перекладаючи речення за реченням такою поганою французькою, що Філіп майже нічого не розумів, прочитав кілька абзаців. Це було просто жалюгідно. Збитий із пантелику Філіп дивився на картину, яку малював: за високим чолом ховався пересічний розум, а очі, в яких іскрилася пристрасть, не бачили нічого, крім буденної банальщини. Кері був незадоволений портретом і наприкінці сеансу майже завжди стирав намальоване. Намагатися зобразити душевні пориви — гарна мета, але хтозна, як це зробити, коли люди здаються згустком протиріч. Філіпові подобався іспанець, і його засмучувала думка, що напружена боротьба цього хлопця даремна; він мав усе, що потрібно видатному письменнику, крім таланту. Філіп дивився на власну роботу. Як дізнатися, чи є в ній щось вартісне, а чи він просто марнує час? Зрозуміло було, що для досягнень замало самої лише волі, а впевненість у собі нічого не варта. Філіп подумав про Фанні Прайс; вона ні на мить не сумнівалася у своєму хисті й мала надзвичайну силу волі.

— Якби я подумав, що з мене нічого не вийде, я б радше припинив малювати, — сказав Філіп. — Не бачу жодного сенсу в тому, щоби бути посереднім художником.

Якось вранці, коли він виходив із дому, concierge гукнула йому, що на нього чекає лист. Кері отримував листи лише від тітки Луїзи та зрідка від Гейворда, а почерк на конверті був незнайомий. Ішлося там про таке:

«Прошу, прийдіть одразу, як отримаєте цього листа. Я більше не могла терпіти. Будь ласка, приходьте самі. Думка про те, що хтось, крім вас, торкатиметься мене, нестерпна. Я хочу, щоб усі мої речі перейшли вам.

Ф. Прайс

Я нічого не їла три дні».

Філіпа раптом мало не знудило від жаху. Він поспіхом кинувся до будинку, де жила дівчина. Хлопець здивувався, що вона взагалі була в Парижі. Він не бачив її кілька місяців і гадав, що Фанні вже давно повернулася до Англії. Зайшовши до під’їзду, він запитав у concierge, чи вдома дівчина.

— Так, я вже два дні не бачив, щоб вона виходила.

Філіп злетів нагору сходами і загрюкав у двері. Ніхто не відповідав. Він погукав дівчину на ім’я. Двері були замкнені, і, зазирнувши в замкову щілину, Філіп побачив, що ключ стирчить у замку.

— О Господи, сподіваюся, вона не накоїла нічого жахливого! — крикнув він уголос.

Кері побіг униз і сказав портьє, що дівчина, без жодних сумнівів, у кімнаті. Він отримав від неї листа і боявся, що сталося щось жахливе. Пропонував вибити двері. Похмурий портьє, котрий майже не слухав його, налякався; він не хотів відповідати за зламані двері; їм слід викликати commissaire de police[216]. Вони разом пішли до bureau[217], а потім викликали слюсаря. Філіп дізнався, що міс Прайс не заплатила комірне за останні три місяці; на Новий рік вона не подарувала портьє подарунок, хоча так було заведено. Четверо чоловіків піднялися сходами і знову погрюкали в двері. Ніхто не відповів. Слюсар узявся за роботу, і нарешті всі увійшли до кімнати. Філіп скрикнув й інстинктивно прикрив очі долонями. Нещасна дівчина з мотузкою навколо шиї висіла на гаку, вкрученому кимось із попередніх мешканців, щоб повісити балдахін. Своє власне вузеньке ліжко вона відсунула і стала на стілець, який потім відштовхнула вбік. Тепер він перевернутий лежав на підлозі. Чоловіки перерізали мотузку. Тіло вже давно захололо.

49

Історія, яка поступово відкрилася Філіпу, була жахлива. Студентки «Амітрано» ображалися, що Фанні Прайс ніколи не ходила на їхні веселі посиденьки у ресторані, але причина виявилася найпростішою: дівчині заважала страшна бідність. Кері пригадав, як вони вперше пообідали разом, коли він тільки-но приїхав до Парижа, та її звірячий апетит, який здався таким огидним: тепер він розумів, що вона так накинулася на їжу, бо помирала з голоду. Concierge розповів, чим харчувалася Фанні. Щодня їй залишали пляшку молока, до якого вона купувала окраєць хліба: половину молока та хліба дівчина з’їдала ополудні, приходячи зі школи, а другу залишала собі на вечерю. І так щодня. Філіп із болем думав, що їй довелося пережити. Вона ніколи нікому не казала, що вбогіша за решту студентів, але, вочевидь, витратила всі гроші й більше не могла відвідувати студію. У її невеличкій кімнатці майже не було меблів і, крім потертої коричневої сукні, яку вона завжди носила, не виявилося жодного одягу. Філіп шукав серед її речей адресу якихось друзів, яким можна було написати, але знайшов лише клаптик паперу, на якому безліч разів було написано його ім’я. Цей папірець вразив хлопця. Виявляється, вона справді кохала його. Філіп подумав про виснажене тіло в коричневій сукні, що звисало з цвяха у стелі, і здригнувся. Якщо він був їй небайдужий, чому Фанні не дозволила йому допомогти? Він залюбки зробив би все, що міг. Хлопець страждав від докорів сумління, адже відмовлявся помічати, що дівчина якось особливо ставиться до нього, а тепер слова в її листі звучали жахливо зворушливо: «Думка про те, що хтось, крім вас, торкатиметься мене, нестерпна».

Кінець кінцем Філіп знайшов листа, підписаного «Твій люблячий брат Альберт». Він надійшов кілька тижнів тому з якогось місця поблизу Сарбітона, і в ньому брат відмовлявся позичити Фанні п’ять фунтів. У нього дружина та сім’я, про яку необхідно піклуватися, він не має права легковажно позичати гроші та радить сестрі повернутися до Лондона і спробувати якось влаштуватися. Філіп надіслав Альбертові Прайсу телеграму й незабаром отримав відповідь:

«Глибоко засмучений. Незручно покинути справи. Необхідно бути? Прайс».

Філіп надіслав стисле підтвердження, і наступного дня у його студії з’явився незнайомець.

— Мене звуть Прайс, — повідомив він, коли Філіп відчинив двері.

Це був пересічний чоловік у чорному капелюсі-котелку з чорною стрічкою; виглядав він так само незграбно, як Фанні; мав вуса, що стирчали наче стерня, і розмовляв на кокні. Філіп запросив його всередину і, поки хлопець розповідав подробиці трагедії та звітував про зроблене, чоловік нишком розглядав студію.

— Я ж не мушу її бачити, правда? — запитав Альберт Прайс. — Нерви в мене не надто міцні, і я засмучуюся через кожну дрібницю.

Чоловік розговорився. Він мав крамничку з гумовими виробами, дружину та трьох дітей. Фанні працювала гувернанткою, і він ніяк не міг збагнути, чому їй раптом заманулося їхати в Париж.

— Ми з місіс Прайс казали їй, що Париж — невдале місце для дівчини. І мистецтвом грошей не заробиш, так було завжди.

Було