Шум і лють - Вільям Фолкнер
— От бачите, — сказала Ділсі. — Казала ж я, що нічого з нею не сталося.
— Не сталося? — перепитала місіс Компсон. Ділсі увійшла слідом за господинею, торкнулася її руки.
— Ідіть ляжте зараз, — сказала вона. — А я розшукаю вам її за десять хвилин.
Місіс Компсон відкинула Ділсіну руку.
— Шукай записку! — сказала вона. — Квентін теж, перш ніж те вкоїти, лишив був записку.
— Добре, — погодилася Ділсі. — Я пошукаю записку. А ви йдіть до себе.
— Таж я знала, що таке станеться, від тої хвилини знала, коли її нарекли Квентіною! — мовила місіс Компсон. Підійшла до комода, почала перебирати розкидані там речі — слоїки від парфумів, коробочки пудри, пожованого олівця, розламані ножиці на церованому шарфі, що весь був у пудрі й плямах від помади. — Шукай записку! — повторила вона.
— Добре, добре, — запевнила Ділсі. — Ви йдіть собі. А ми з Джейсоном розшукаємо. Ідіть до своєї кімнати.
— Джейсоне! — гукнула місіс Компсон. — А де ж це він? — Вийшла з кімнати, Ділсі слідом за нею. Коридором пройшли до інших дверей. Ці замикані. — Джейсоне! — покликала місіс Компсон у ті двері. Ніхто не обізвався. Місіс Компсон покрутила ручку, знову покликала. Але відповіді знову не було. Бо в цей час Джейсон якраз викидав із глибокої стінної шафи через плече одежу, туфлі, валізу… Ось він вискочив із шафи, тримаючи в руках дбайливо випиляний шмат дерев’яної обшивки, поклав його на підлогу, знову пірнув у шафу і з’явився вже з металевою скринькою. Поставив її на ліжко, постояв, дивлячись на зламаний замок, навіщось добув із кишені ключі, відділив одного з в’язки, постояв із тим вибраним ключем у руці, видивляючись на той-таки зламаний замок. Тоді сховав ключі до кишені, обережно висипав уміст скриньки на ліжко. Все так само обережно розібрав папери, підіймаючи окремо кожен папірчик і струшуючи його. Тоді перевернув скриньку, струснув і її, потім звільна повкладав до неї папери, ще постояв зі скринькою в руках, схиливши голову й все дивлячись на зламаний замок. За вікном пролетіла-провихріла вересклива зграйка сойок, і вітер геть заніс-завіяв їхні скрики, а ще проїхало авто й також десь завмерло. За дверима його знову погукала мати, але він хоч би зворухнувся. Він чув, як Ділсі повела її геть коридором та десь там зачинилися двері. Тоді він заніс скриньку назад у схованку, пошвиргав назад, до шафи, викидані речі й пішов наниз, до телефону. Поки він стояв, притуливши слухавку до вуха, й чекав зв’язку, Ділсі зійшла згори. Стара негритянка подивилася на нього і пройшла, не зупиняючись.
Та ось його з’єднали.
— Говорить Джейсон Компсон, — промовив він, але таким здушеним і невиразним голосом, що мусив повторити. — Джейсон Компсон! — назвався знову, опанувавши свій голос. — Готуйте поліційну машину, з вашим помічником, якщо ви самі не зможете, за десять хвилин… я там буду… Що?.. Пограбування. В моєму будинку. Я знаю хто… Пограбування, кажу вам. Готуйте маши… Що? А за що ж вам платять? Невже не за підтримання правопорядку?.. Так, за п’ять хвилин буду. Приготуйте машину, щоб негайно наздогнати злочинців. Якщо так не зробите, я подам губернаторові скаргу.
З виляском почепив слухавку, пройшов через їдальню, повз тарілки з майже неторканими і вже й захололими стравами, увійшов до кухні. Ділсі якраз наливала гарячої води в грілку. Бен сидів супокійний та безжурно-порожній. Поруч нього сидів Ластер, сірко сірком, із жваво настороченими вухами й щось жував. Джейсон попрямував до дверей.
— То ви й не поснідаєте? — запитала його Ділсі. Він не звернув на неї уваги. — Сядьте та доснідайте, Джейсоне!
Але він не зупинився. Грюкнули, зачиняючись за ним, двері. Ластер підхопився, кинувся до вікна, визирнув.
— У-ух! — вигукнув він. — Що в них там діється? Він бив міс Квентіну, га?
— Ти закрий роток та й мовчок, — наказала йому Ділсі. — Хай ти розтроюдиш мені Бенджі, то я тебе самого натовчу! Посидь з ним тихо-мирно, а я зараз хутенько й повернусь.
Накрутила накривку на грілку й вийшла. Бен і Ластер чули, як вона чапає нагору сходами, а тоді почули, як Джейсон майнув у машині повз будинок. І в кухні запанувала тиша, тільки чайник закипально мурмотів та годинник цокав.
— Ану поб’ємось об заклад? — заговорив Ластер. — Я закладаюсь, що він побив її! Закладаюсь: потовк їй голову, а це гайнув по лікаря. Б’юсь об заклад — на що хоч!
А годинник цок та цок, урочисто й значущо, от ніби то так сухо лунав безкровний пульс самого занехаяно-вмирущого дому. Та ось він задзизкотів, прочистив собі горлечко й пробив шість разів. Бен підвів погляд на годинника, тоді глянув на круглий, мов гарматне ядро, силует Ластерової голови у вікні й знову закивав головою, пускаючи слину. Запхинькав.
— Тихо ти, дурнику! — кинув йому Ластер, не обертаючись. — Бач, такі тут справуночки, що, видно, ні до якої церкви сьогодні ми не підемо.
Але Бен, розплившись на стільці та звісивши свої мляві ручиська між колін, тільки тихо постогнував. Зненацька він заплакав, забутів, поки що стримано, але геть безглуздо.
— Тихо ти! — сказав йому Ластер. Тоді обернувся, замахнувся на каліку. — Хочеш, щоб одлупив тебе? — Але Бен тільки дивився на нього, й кожен його видих виливався протяглим бутінням. Ластер підійшов, струсонув його. — Замовкни! Негайно ж! — крикнув він. А тоді: — Ось, на тобі… Звів Бена на ноги, підтягнув стільця до челюстей плити, відчинив дверцята, а тоді заштовхав інваліда назад, на стільця. Ця сцена нагадувала маневри буксира, коли той тусає туди-сюди незграбу-танкера в доку. Опинившись обличчям до розпашілих дверцят, Бен принишк. Знову стало чути цокотню годинника, а потім обидва зачули й Ділсіні забарні кроки по сходах. Стара увійшла, і Бен знову запхикав. Потім гучніш — уже й бутить.
— А що ти тут йому робив? — присікалася Ділсі. — І так сьогодні тяжкий день випав, а тут іще й ти збиткуєшся над нещасним.
— Та нічого ж я йому й не робив, — виправдався Ластер. — То містер Джейсон налякав його — він і розмукався. А що, містер прибив Квентіну, тільки не на смерть?
— Тихо, Бенджі! — сказала Ділсі. Той і принишк. Старенька підійшла до вікна, виглянула на подвір’я. — Невже передощило? — запитала.
— Так, мем, — сказав Ластер. — Давно вже.
— То йдіть на свіже повітря,
