Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
Над хвилюванням живого океану вивищується невеликий острів, що колись був вулканом — темний конус гори. Біля підніжжя гори світяться теплі жовті цятки — людське житло. Це радіоастрономічна обсерваторія.
1970-і роки.
Теплий затишок приміщення.
На столі — тека з написом «Контакти з позаземними цивілізаціями?»
Двоє вчених-астрономів п'ють каву.
— Ну то й як же ми можемо повідомити про себе іншим цивілізаціям..?
— Якщо вони є…
— …і незрозуміло яким істотам…
— Якщо вони є…
— Як?
- І — ЩО? Що найважливіше — про нас?
— Ці-і-ікаве питання… — Астроном тягнеться до кавника. І раптом:
— Ану — СТІЙ!.. —
В надконцентрації — ловить хвостик-метеор якоїсь ідеї…
Його напарник прищух — чекає…
— Еврика!
Астроном щось гарячково пише.
На чистому аркуші паперу з-під його пера…
…з'являється повна нісенітниця! — якийсь нескінченний ряд цифр: 010010001010101…
Абсолютне безглуздя!
Напарник же його страшенно задоволений — ходить, потираючи руки, наспівує арію… Сміється оперним сміхом…
Точно — чокнуті…
У листочок з цією нісенітницею втупився поглядом друкар перфоратора, швидко клацаючи пальцями — з усієї його допотопної, але повної клавіатури — тільки по двом клавішам: «0» і «1». Дико лається.
Збоку з перфоратора виповзає стрічка з дірочками.
З коридору лунає оперна арія. Вже дует…
Стрічку з дірочками — її кінчик — закладають у щілину: маленький вузький ротик пристрою загрозливих розмірів.
Конус давно згаслого вулкану вночі. Величезна кальдера (провалля кратера) правильної форми — вистелена загадково-сріблистим металом.
Це — космічна радіоантена: може і приймати, і передавати сигнали…
Рука клацає тумблером — перфострічка поповзла у щілину.
Вистелений сріблистим металом кратер: здається, що його поверхнею пробігають імпульси легенького сяйва — як хвильки…
У чорноту простору — йде П-подібний світлий імпульс. Цифра «1».
Перфострічка повзе в щілину — антена без змін — у космос нічого не випромінюється — 0. Цифра «0».
Гармонійно, ритмічно, туго: перфострічка рухається — перекочуються імпульси сріблястою поверхнею — йдуть сигнали в космос… Симфонія…
Шикуються в ряд — і йдуть в нескінченність космосу — нулі й одиниці.
Перфострічка закінчилась.
Йде в чорний космос остання цифра ланцюжка…
.. Але ось хвіст ланцюжка повертається, від ряду цифр відпадає 41 остання цифра, і вони стають нижнім горизонтальним рядком. На цей рядок зверху «лягає» наступний від кінця блок з 41 — ї цифри, зверху — ще й ще… Нарешті, останній — найперший від початку передачі — фрагмент завершує «картину», і…
… на фоні чорноти космосу — з'являється таблиця з білих одиниць і нулів.
В ній 1189 цифр: 41 стовпчик і 29 рядків. А більше число 1189 ніяк на множники не розкладеш, і таблицю іншого формату не побудуєш; і самі ці 41 і 29 — числа прості, ні на що (крім самих себе та одиниці) націло не діляться… Так і було задумано «оперними співаками».
Несподівано всі «0» таблиці перетворюються на білі цятки, а «1» — на чорні…
І у чорній пустелі космосу — постає проста картинка-піктограма:
Чоловік і жінка.
