Зірки Егера - Геза Гардоні
— Триста п'ятнадцять дукатів!— заверещав старий.— Віддай йому ці гроші, жінко. Віддай, навіть якщо в нас, окрім цього, більше нічого не залишиться!
Сказавши це, він зірвав із себе шкіряний пояс і висипав з нього золото.
Його дружина відрахувала на столі гроші — спадщину Гергея, точніше, його бойову здобич. Гергей сховав гроші в кишеню.
Постояв ще якусь мить. Можливо, він думав, чи не треба йому за щось подякувати — ну, хоч би за те, що вони зберегли його скарб. Але ж берегли вони не для нього, а для своєї доньки!
Він мовчки вклонився і вийшов.
Блідий, як смерть, побрів юнак коридором. Назустріч ішли святково одягнені гості, і він раз у раз притискався до стін, даючи їм дорогу.
Та ось його погляд упав на двері навпроти себе, на яких стояло прізвище Мекчеї.
Він зайшов у кімнату. Там не було нікого. На столі горіла свічка. Гергей впав на ліжко й заплакав. Чому він плакав? Цього він і сам не знав. Кишені його набиті грошима. В цю хвилину він став багатою і вільною людиною. І все ж юнак відчував себе покинутим сиротою.
Скільки образ, зневаги довелося йому стерпіти!
«Клятий старий! Чи в тебе й серце дерев'яне?»
Веселі звуки рогу пролунали в палаці — гостей запрошували до вечері.
У коридорах відчинялись і зачинялись двері, мармуровими плитами зацокотіли каблуки.
Потім настала тиша, і двері в кімнату відчинилися.
— Мекчеї...— тихо озвався ніжний голос.
Гергей підхопився.
Перед ним стояла Ева у рожевій шовковій сукні. Якусь мить вона стояла приголомшено, а затим почувся тихий зойк, і молоді впали одне одному в обійми.
— Ево! Моя Евіцо!
— Гергею!
— Ти поїдеш зі мною, Ево?
— Хоч на край світу, Гергею!
За святковим столом зібралося близько сімдесят осіб. Здебільшого придворна знать, решта — родичі нареченого, запрошені на весілля.
Королева з синочком сиділа гордовито на чільному місці. Обоє в зеленому оксамитовому вбранні. За їхньою спиною на стіні висіли вінки, сплетені у вигляді корони. Ліворуч від королеви сидів чернець Дьердь, а поряд з королевичем — наречена і її мати, навпроти нареченої — жених. Вечеря розпочалася спокійно і тихо. Гості перемовлялися пошепки.
Після третьої страви чернець Дьердь підвівся і виголосив тост на честь заручених. У своїй промові він назвав королеву щасливою зіркою молодих, наречену — білосніжною лілією, жениха — щасливим обранцем. І кожному з гостей він кинув словесну квітку — навіть вороги слухали його із задоволенням.
А вже тоді, коли на столи подали найкращі вина, зав'язалася бесіда. Звичайно, розмовляли гості неголосно — кожен із своїм сусідою по столу.
— Чому цей вечір називають «плачем»? — запитав хтось із присутніх.
— Тому що дівчина оплакує свої дівочі літа.
— Але ж вона зовсім не плаче. У неї такий гарний настрій, наче вона тішиться, що закінчується її дівування.
— Мене дивує, як це її королева відпускає.
— А вона й не відпускає. Досі Ева була придворною панночкою, а тепер стане придворною дамою.
Коли вечеря кінчилася, до гостей вийшов співак. Він приїхав звідкілясь аж із Італії і вже встиг продемонструвати королеві своє мистецтво. Голос він мав приємний, але співав надто голосно:
— Codo orfanella e vendo і fieri[42].
Поки він співав, наречена тихо й замріяно сказала матері:
— А що якби я сьогодні вмерла?
Мати ошелешено подивилась на дочку, але, побачивши усмішку на її вустах, відповіла докірливо:
— Що це ти таке мелеш, доню!
— А все-таки...
— Та годі тобі!
— А ти б плакала за мною?
— Ми б з батьком померли слідом за тобою.
— Якби я знову воскресла через місяць або через два і прийшла б у наш Будайський замок?
Мати здивовано глипнула на дочку.
Ева вела далі, усміхаючись:
— Тоді ви в могилці пошкодували б, що