Прислуга - Кетрін Стокетт

Я більше не почуваюся захищеною просто тому, що я біла. Коли я їду до Ейбілін, часто озираюся. Поліцейський, який зупинив мене кілька місяців тому, — це нагадування мені: тепер я загроза для кожної білої сім’ї у місті. Незважаючи на те, що багато розповідей гарні, такі, що прославляють зв’язки цих жінок із їхніми сім’ями, саме погані історії привернуть увагу білих людей. Саме через них у них закипить кров і стиснуться кулаки. Тож ми повинні тримати це в найсуворішій таємниці.

У понеділок я зумисне запізнилася на п’ять хвилин на наше перше за місяць вечірнє засідання Ліги. Гіллі була на узбережжі, а ми б не насмілилися зустрітися без неї. Вона засмагла й готова головувати. Вона тримає молоточок, як зброю. Усі жінки навколо мене сидять і курять цигарки, струшують попіл у скляні попільнички на підлозі. Я гризу нігті, щоб не закурити. Я не курю вже шість днів.

Окрім того, що в моїй руці немає цигарки, мною тіпає, коли я бачу цих осіб навколо себе. Я легко помічаю в залі сімох жінок, які пов’язані з кимось у книжці, навіть якщо їх самих там немає. Хочу вибратися звідси й повернутися до роботи, але спливають дві довгі задушливі години, допоки Гіллі нарешті стукає молоточком. До того часу навіть вона має вигляд, втомлений від власного голосу.

Дівчата встають і потягуються. Окремі виходять, кваплячись до своїх чоловіків. Інші ж нікуди не поспішають, хоч у них удома повно дітей, а служниці пішли додому. Я швидко збираю речі, сподіваючись, що ні з ким не розмовлятиму, особливо з Гіллі.

Але перш ніж мені вдається втекти, Елізабет ловить мій погляд, махає мені. Я не бачила її кілька тижнів і не можу уникнути розмови з нею. Я почуваюся винною, що не зустрічалася з нею. Вона хапається за спинку стільця та встає. Вона на шостому місяці вагітності, і їй паморочиться в голові від транквілізаторів для вагітних.

— Як ти? — запитую. Вона не змінилася, тільки живіт збільшився і став просто величезним. — Цього разу краще?

— Боже, ні, це жахливо. А мені ще три місяці ходити.

Ми обоє замовкаємо. Елізабет тихенько відригує, зиркає на годинник. Нарешті вона бере сумку, збирається йти, але потім ловить мене за руку.

— Я чула, — шепоче вона, — про тебе й Стюарта. Мені так шкода.

Я туплюся вниз. Я не здивована, та минуло так багато часу, поки всі дізнались. Я нікому не зізнавалась, але, гадаю, Стюарт розповів. Сьогодні вранці мені довелося збрехати мамі, що два­дцять п’ятого Вітвортів не буде в місті — саме цю дату мама вибрала для їхнього візиту.

— Мені шкода, що я не розповіла тобі, — кажу. — Я не люблю розмовляти про це.

— Я розумію. Ой, дідько, я, певно, краще піду.

Ралі залишився з нею сам. Вона кидає погляд на Гіллі. Гіллі всміхається і вибачливо їй киває.

Я швидко збираю свої нотатки, прямую до вхідних дверей. Аж раптом чую:

— Почекай-но, Скітер.

Я зітхаю, розвертаюся і бачу Гіллі. На ній темно-синій матрось­кий костюм, такий, як носять у п’ять років. Складки ­навколо її стегон розтягуються, як сильфон акордеона. Окрім нас двох, у кімнаті нікого немає.

— Мем, ми можемо дещо обговорити? — Вона тримає останній інформаційний вісник, і я знаю, що зараз станеться.

— Я не можу залишитися. Мама захворіла…

— Ще п’ять місяців тому я сказала тобі надрукувати мою ініціативу, минув іще тиждень, а ти ще досі мене не послухала.

Я дивлюся на неї, і мене раптом охоплює лютий гнів. Усе, що я місяцями тримала в собі, раптом вихопилось із мене.

— Я не друкуватиму цю ініціативу.

Вона незворушно споглядає мене.

— Я хочу, щоби цю ініціативу було надруковано до виборів, — велить вона і вказує на стелю, — або я звернуся вище, міссі.

— Якщо ти спробуєш викинути мене з Ліги, я власноруч зателефоную до Женев’єви фон Габсбург у Нью-Йорк, — шиплю я, тому що знаю: Женев’єва — це кумир Гіллі. Вона наймолодший президент національної Ліги за всю історію, мабуть, єдина людина в усьому світі, яку боїться Гіллі. Але Гіллі не реагує.

— І що ти їй скажеш, Скітер? Скажеш, що не виконуєш свою роботу? Скажеш, що ти носишся з матеріалами негритянських активістів?

Я надто люта, щоби це мене засмутило.

— Гіллі, віддай. Ти їх узяла, і вони не твої.

— Звичайно, я їх узяла. Ти не маєш права носити чогось подібного. А що, якби це хтось побачив?

— Хто ти така, щоби вказувати, що я можу носити, а…

— Скітер, це моя робота! Ти не гірше від мене знаєш: люди не куплять жодного шматка пирога в організації, що приховує представників расової інтеграції!

— Гіллі. — Я просто хочу, щоб вона це озвучила. — Для кого збирають ці кошти?

Вона закочує очі.

— Для нужденних голодних африканських дітей?

Чекаю, поки вона вловить іронію у факті надсилання грошей темношкірим людям за кордоном, але не у своєму місті. Але у мене виникає трохи краща ідея:

— Я просто зараз зателефоную Женев’єві. Відкрию їй, яка ж ти лицемірка.

Гіллі стає струнко. Якусь секунду я припускаю, що цими словами пробила її броню. Але вона облизує губи, глибоко й голосно вдихає.

— Знаєш, воно й не дивно, що Стюарт тебе покинув.

Я стискаю щелепи, тож вона не бачить, як діють на мене ці слова. Але в душі я наче повільно падаю. Я відчуваю, як усе в мені обривається.

— Я хочу отримати назад ці закони, — говорю, і мій голос тремтить.

— Тоді надрукуй ініціативу.

Розвертаюся та йду до дверей. Кидаю сумку в «кадилак» і закурюю цигарку.

Коли повертаюся додому, мама вже погасила світло, і я їй вдячна. Навшпиньки йду коридором на задній ґанок, зачиняю скрипучі двері. Сідаю за машинку.

Але я друкувати не можу. Дивлюся на крихітні сірі квадрати за ґанком. Витріщаюся на них так, що припиняю їх помічати. Відчуваю, як усередині мене щось надтріснуло. Я ніби випаровуюся. Божеволію. Не чую цього нерозумного, мовчазного телефона. Не чую, як маму в будинку нудить. Не чую її голосу у вікні: «Карлтоне, усе добре, усе минулось». Я це все чую й одночасно не чую нічого. Просто шум у вухах.

Лізу в сумку й дістаю туалетну ініціативу Гіллі. Папір уже зім’ятий, вологий. У кутку сідає метелик, а потім спурхує геть, залишаючи коричневу пилкову пляму з крильця.

Повільними, виваженими ударами по клавіатурі я починаю друкувати інформаційний вісник: Сара Шелбі одружується з Робертом Прайором; будь ласка, відвідайте показ дитячого одягу Мері Кетрін Сімпсон; чаювання на честь наших прихильників. Тоді набираю ініціативу Гіллі. Я розміщую її на другій сторінці, навпроти фотографій. Там, напевно, всі її побачать, потому, як помилуються собою на Літній вечірці. Усе, про що я спроможна міркувати, поки друкую, це: «Що би подумала про мене Константін?»

Ейбілін

Розділ 22

— Скільки тобі сьогодні, велика дівчинко?

Мей Моблі ще в ліжку. Вона сонно простягає два пальчики:

— Мей Мо два.

— Ні, ні, нам сьогодні три! —