Прислуга - Кетрін Стокетт

І я не про те, що нічого не відбувалося саме в Джексоні, я про те, що нічого не відбувалось у всіх Сполучених Штатах. Лотті Фрімен, яка працює в губернаторському маєтку, де зберігають усі важливі газети, сказала мені, що бачила це у світському розділі «Нью-Йорк Таймз». І в кожній газеті було написано: «Дім Гіллі та Вільяма Голбруків, Джексон, Міссісіпі».

У будинку міс Ліфолт багато телефонних розмов цього тижня, і вона втомилася кивати головою на безкінечні плітки міс Гіллі. Одній частині мене хочеться посміятися з унітазів, а іншій — плакати. Міс Скітер надто ризикує, налаштовуючи міс Гіллі проти себе. Сьогодні вона повертається додому з Натчеза, і я чекаю на її дзвінок. Думаю, я розумію, чому вона поїхала.

У четвер уранці я все ще не отримую звістки від міс Скітер. Я розкладаю речі для прасування у вітальні. Міс Ліфолт повертається додому з міс Гіллі, і вони сідають за столом у їдальні. Міс Гіллі була тут востаннє ще до історії з унітазами. Гадаю, нечасто вона тепер вибирається з дому. Роблю телевізор тихіше й прислухаюсь.

— Ось воно. Те, про що я тобі говорила. — Міс Гіллі тримає розгорнутим маленький буклет. Вона водить пальцем по рядках. Міс Ліфолт хитає головою.

— Ти ж знаєш, що це означає, чи не так? Вона хоче змінити ці закони. Для чого ж іще їй носитися з ними?

— Не можу повірити в це, — промовляє міс Ліфолт.

— Я неспроможна довести, що це вона поставила всі ті унітази в моєму дворі. Але це… — Вона піднімає книжку й постукує по ній. — …це серйозний доказ, що вона щось замислила. І я маю намір розповісти Стюарту Вітвортові.

— Але вони вже не разом.

— Йому все ж треба знати. Це якщо у нього є якісь наміри відновити стосунки з нею. Заради кар’єри сенатора Вітворта.

— Але, можливо, вісник справді був помилкою. Можливо, вона…

— Елізабет. — Гіллі схрестила руки. — Йдеться не про унітази. Йдеться про закони цього великого штату. Тепер, я хочу, щоб ти запитала себе, чи бажаєш ти, щоб Мей Моблі сиділа на уроці англійської поряд із темношкірим хлопчиком?

Міс Гіллі зиркнула, як я прасую. Вона заговорила тихіше, але міс Гіллі ніколи не вміла добре розмовляти пошепки.

— Ти хочеш, щоб негри жили просто по сусідству? Лапали тебе за зад, коли йдеш вулицею?

Я підводжу очі й бачу, як міс Ліфолт починає перейматися цим. Вона випростується, уся манірна та благопристойна.

— Із Вільямом сталася істерика, коли він угледів, що вона скоїла з нашим будинком, і я не дозволю, щоб моє ім’я й надалі паплюжили, — тільки не перед майбутніми виборами. Я вже запропонувала Джинні Кодвел зайняти місце Скітер у бридж-клубі.

— Ти вигнала її з бридж-клубу?

— Звісно, що так. І також думала про те, щоб вигнати її з Ліги.

— Ти навіть це можеш зробити?

— Звісно, що можу. Але я вирішила, що хочу, аби вона сиділа в цій кімнаті й розуміла, на яке посміховисько себе перетворила. — Міс Гіллі киває. — Вона мусить затямити, що не може так далі поводитись. Я маю на увазі те, що з нами — це одне, але з певними іншими людьми, вона може мати великий клопіт.

— Це правда. У цьому місті є расисти, — каже міс Ліфолт.

— О, вони тут, — киває міс Гіллі.

Через трохи вони встають і від’їжджають разом. Я рада, що якийсь час не бачитиму їхніх пик.

Опівдні містер Ліфолт прийшов додому на обід, що буває рідко. Він сів за маленький стіл.

— Ейбілін, приготуйте мені чогось поїсти, будь ласка.

Він бере газету, розгортає її.

— Я буду ростбіф.

— Так, сер.

Я приношу підставку, кладу серветку, срібні прибори. Він високий і худорлявий. Незабаром зовсім полисіє. На його голові лише смужка чорного волосся, а маківка — лиса.

— Ви залишитеся, щоб допомогти Елізабет із немовлям? — запитує він, читаючи газету. Зазвичай він навіть не звертає на мене уваги.

— Так, сер, — відповідаю.

— Бо я чув, що вам подобається багато переїжджати.

— Так, сер. — Це правда. Більшість служниць залишається з однією сім’єю впродовж усього свого життя, але не я. У мене виникають власні причини для переїзду, коли дітям випов­нюється вісім або дев’ять років. Я це зрозуміла після кількох робіт. — Найкраще мені працюється з маленькими дітками.

— Отже, насправді ви не вважаєте себе служницею. Найімовірніше, нянька для дітей. — Він кладе газету й дивиться на мене. — Ви знаєте свою справу, як і я.

Я нічого не відповідаю, просто злегка киваю.

— Бачте, я маю справу з податками підприємств, але не допо­магаю заповнювати податкові декларації фізичних осіб.

Я починаю нервувати. Це найбільше, що він сказав мені за три роки моєї роботи тут.

— Напевно, важко знайти роботу щоразу, коли діти підростають достатньо, щоб іти до школи.

— Щось завжди трапляється.

Він нічого на це не говорить, тому йду й витягую ростбіф.

— Ви мусите мати хороші рекомендації, змінюючи роботодавців, як у вашій ситуації.

— Так, сер.

— Я чув, ви знаєте Скітер Фелан. Давню подругу Елізабет.

Моя голова опущена.

Дуже повільно я беруся шматок за шматком нарізати м’ясо. Моє серце б’ється втричі швидше.

— Іноді вона розпитує мене про прибирання. Для статті.

— Справді? — запитує містер Ліфолт.

— Так, сер. Просто просить поради.

— Я хочу, щоб ви більше не розмовляли з цією жінкою, не те, що про прибирання, а й навіть щоб не вітались, чуєте?

— Так, сер.

— Якщо я почую, як ви двоє розмовляли, матимете купу проблем, затямили?

— Так, сер, — шепочу, міркуючи, що може бути відомо цьому чоловікові.

Містер Ліфолт знову бере свою газету.

— Зробіть із цим м’ясом сендвіч. Покладіть трохи майонезу. І не пересмажте, я не хочу, щоб воно було сухе.

Того вечора ми з Мінні сидимо за кухонним столом. Мої руки почали тремтіти ще вдень і досі не перестали.

— Цей потворний білий дурень, — цідить Мінні.

— Хотілося б мені знати, про що він думає.

Чути стукіт у двері з чорного входу, і ми з Мінні зиркаємо одна на одну. Лиш одна людина так стукає у мої двері, усі інші просто заходять. Я відчиняю й бачу там міс Скітер.

— Мінні тут, — шепочу я, тому що коли заходиш до кімнати, де є Мінні, завжди краще бути попередженим.

Я рада, що вона з’явилась. Мені так багато треба їй повідомити, що навіть вагаюся, з чого почати. Але дивно бачити щось схоже на усмішку на обличчі міс Скітер. Здається, вона ще не говорила з міс Гіллі.

— Привіт, Мінні, — озивається вона, коли вступає досе­редини.

Мінні тупиться у вікно.

— Вітаю, міс Скітер.

Не встигла я й рота розтулити, а міс Скітер сіла й одразу ж до справи.

— У мене з’явилося кілька ідей, поки я була у від’їзді. Ейбілін, гадаю, нам слід почати з твого розділу. — Вона дістає із червоної сумки кілька аркушів. — А потім від оповіді Ловінії ми перейдемо до історії Фей Бель, оскільки нам не