Прислуга - Кетрін Стокетт

— Міс Скітер, я маю дещо розповісти вам, — уставляю я.

Ми з Мінні дивимось одна на одну.

— Я вже йду, — оголошує Мінні, насупившись, ніби на стільчику важко всидіти. Вона прямує до дверей, але дорогою торкається плеча міс Скітер, дуже швидко, дивлячись уперед, наче вона цього не робила. Потім вона йде.

— Вас трохи не було у місті, міс Скітер. — Тру рукою потилицю.

Потім розповідаю їй, як міс Гіллі витягла той буклет і показала його міс Ліфолт. І тільки Богу відомо, кому ще вона передавала його в місті до цього часу. Міс Скітер киває й запевняє:

— Я впораюся з Гіллі. Це не стосуватиметься тебе чи інших служниць, чи книжки взагалі.

А потім я викладаю їй, що наказував містер Ліфолт, як він пояснив, що мені більше не слід розмовляти з нею про гос­подарські справи. Я не хочу казати їй цього, але вона однаково почує, тож хочу, щоб вона почула це від мене. Вона уважно слухає й ставить кілька запитань. Коли відповідаю, вона говорить:

— Ралі, він просто багато балакає. Мені треба бути надзвичайно обережною, коли піду до Елізабет. Я більше на заходитиму на кухню.

Можу визнати, що те, що відбулося, не дуже вразило її. Проблеми з подругами. Наш ризик. Я розповідаю їй, що міс Гіллі погрожувала змусити її страждати за допомогою Ліги. Я кажу їй, що її викинули з бридж-клубу. Кажу, що міс Гіллі збирається розповісти про все містерові Стюарту, якщо в нього з’являться якісь наміри поновити стосунки з нею.

Скітер відводить погляд, силкується усміхатись.

— Мені до цього всього байдуже.

Її вдавана усмішка ранить моє серце. Тому що не байдуже всім. Чорні, білі, ми всі глибоко в цьому.

— Я лише… Краще, щоб ви почули це від мене, а не в місті, — додаю. — Отже, ви знаєте, що на вас чекає. Тому вам слід бути дуже обережними.

Вона кусає губу, киває.

— Дякую, Ейбілін.

Розділ 23

Літо прокотилося, немов асфальтовий каток. Усі темношкірі в Джексоні сиділи біля телевізорів, хто біля якого, і слухали, як Мартін Лютер Кінг виступав у столиці, говорив нам про свою мрію. Я дивилася в цокольному приміщенні церкви. Наш преподобний Джонсон поїхав на марш протесту, і я намагалася розгледіти його обличчя в натовпі. Повірити не могла, що там зібралося так багато люду: двісті п’ятдесят тисяч. І найцікавіше, що шістдесят тисяч із них — білі.

— Міссісіпі й увесь інший світ — зовсім різні речі, — пояснює наш пастор, і ми всі киваємо, бо хіба ж це не так?

Приходить вересень, і в Бірмінгемі злітає у повітря церква з чотирма маленькими чорношкірими дівчатками. Це швидко стирає усмішки з наших облич. Боже мій, як же ми ридали, і здавалося, що життя зупинилось. Але ні.

Щоразу, коли бачу міс Скітер, помічаю, що вона на очах худне й стає більш наляканою. Вона намагається всміхатися, наче їй зовсім не сумно, що в неї більше немає подруг.

У жовтні міс Гіллі сидить за обіднім столом у міс Ліфолт.

На останньому місяці міс Ліфолт уже навіть зосередитися неспроможна. У міс Гіллі на шиї пишне хутро, хоча на вулиці шістдесят градусів. Її мізинчик стирчить, коли вона тримає чайну склянку.

— Скітер думала, що це розумно з її боку завалити унітазами моє подвір’я, — торочить вона. — Нічого, вони нам знадобилися. Ми вже встановили три штуки в гаражах і сараях людей. Навіть Вільям визнав, що це як подарунок із неба.

Я не розповідатиму міс Скітер про це. Склалося так, що, зрештою, вона допомогла справі, проти якої боролась. Одначе виявилося, що моя думка ролі не відіграє, бо міс Гіллі говорить:

— Учора ввечері я вирішила написати їй листа з подякою. Написала їй, як вона посприяла начебто швидшій реалізації цього проекту.

Міс Ліфолт така заклопотана пошиттям одягу для майбутнього малюка, що ми з Мей Моблі тепер щохвилини разом. Крихітка вже занадто велика, щоб носити її на руках, чи, може, то я надто розрослась. Але однаково намагаюся частіше її обіймати.

— Ходімо, розповіси мені таємну історію, — шепоче вона, щиро всміхаючись. Вона завжди хоче таємну історію, щойно приходжу. Я сама складаю ці історії.

Але тут з’являється міс Ліфолт, із сумочкою на плечі, готова до виходу.

— Мей Моблі, я йду. Підійди та обійми маму.

Мей Моблі не рухається з місця.

Міс Ліфолт, вона стоїть, упершись руками в боки, й чекає на свою солоденьку.

— Іди, Мей Моблі, — шепочу я. Підштовхую її, і вона біжить, міцно, майже відчайдушно обіймає маму, але міс Ліфолт, та вже порпається в сумочці й вивертається з обіймів. Здається, це засмучує Мей Моблі не так, як колись, і саме тому мені так важко.

— Ну ж бо, Ейбі, — підганяє мене Мей Моблі, коли її мама виходить. — Час для моєї історії.

Ми йдемо до її кімнати, де із задоволенням проводимо час. Я вмощуюсь у велике крісло, а вона видирається мені на коліна, усміхається, трохи підстрибує.

— Розкажи, розкажи про коричневу обгортку. І про подарунок. — Вона така збуджена, вовтузиться. Зістрибує на підлогу, трохи крутиться, заспокоюється. Потім знову вишкрябується на мене.

Це її улюблена історія, бо коли я її розповідаю, Крихітка отримує два подарунки. У коричневий обгортковий пакет із крамниці «Пігглі Вігглі» я загортаю якусь дрібничку, на­приклад, цукерку. А в білий папір із аптеки «Коул Драґ Стор» — іще одну цукерку. Поки вона так серйозно розгортає цукерки, оповідаю історію про важливість не кольору обгортки, а його вмісту.

— Сьогодні в нас інша історія, — починаю я, але спочатку затихаю та прислухаюся, чи не повернулася міс Ліфолт по щось забуте. На горизонті чисто. — Сьогодні я розповім тобі про людину з космосу.

Вона тепер любить слухати про людей із космосу. Вподобала телепередачу «Мій любий марсіанин». Дістаю із сумки капелюшки з антенами, які виготовила минулого вечора з фольги, і закріплюю їх на наших головах. Один для неї, інший для мене. У них ми схожі на двійко божевільних.

— Якось мудрий марсіанин прилетів на Землю, щоб дечого навчити нас, людей, — починаю я.

— Марсіанин? Великий?

— О, на зріст приблизно шість футів і два дюйми.

— А яке його ім’я?

— Марсіанин Лютер Кінг.

Вона глибоко вдихає та схиляє голівку на моє плече. Відчуваю, як токотить її трирічне сердечко, тріпоче, ніби метелик на моїй білій уніформі.

— Він був дуже гарним марсіанином, цей містер Кінг. Схожим на нас — ніс, рот, волосся на голові, але іноді люди дивно дивилися на нього, а інколи, гадаю, взагалі підло поводилися з ним.

У мене може бути купа проблем через ці невеликі історії, особливо з містером Ліфолтом. Одначе Мей Моблі знає, що це наші «таємні історії».

— Чому, Ейбі? Чому люди ображали його? — питає вона.

— Тому що він був зеленого кольору.

Уранці у міс Ліфолт двічі дзвонив телефон, і двічі я не встигала взяти