"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Весенін зайшов до приміщення чергових офіцерів. Тут було повнісінько людей. Біля всіх трьох віконець — черги. Були тут і військові, і цивільні. Одні відмічали відрядження, інші з'ясовували адреси потрібних їм військових організацій або частин. Усі поспішали. Високий, уже літній, інтелігентний на вигляд чоловік, пригнувшись до віконечка, зніяковіло питав, де можна з'ясувати, чому він уже третій місяць не одержує листів від сина з фронту.

Марширування в дворі закінчилося. Порушники дисципліни попрямували в приміщення чергових офіцерів комендатури. Весенін став у хвіст найдовшої черги…

Не можна сказати, що знайомство з комендатурою принесло затриманим задоволення. Зайшовши до приймальні, всі вони із злими обличчями чекали молоденького капітана, який пішов кудись по їхні документи і речі. На обличчі Гурєєва помітно було не злість, а тривогу. Він переступав з ноги на ногу і, не зводячи очей, дивився на двері, за якими зник молоденький капітан.

Хвилин через п'ять увійшов капітан, несучи в одній руці два речові мішки, а в другій — цілу пачку документів.

— Чиє? — запитав він, трохи піднявши речові мішки.

— Оце мій, — промовив Гурєєв і взяв мішок.

Капітан, зазираючи в папірці, почав називати прізвища.

— Молодший лейтенант Сумбатов… Молодший лейтенант Курочкін… Лейтенант Закроєв…

Одержавши документ, кожен мовчки й демонстративно козиряв капітанові і виходив.

— Старший лейтенант Корольков!

Гурєєв узяв своє командировочне посвідчення, але виходити не квапився. Весенін готовий був крикнути йому: «Та йди вже, чорти б тебе вхопили!» Але замість того, щоб піти, Гурєєв звернувся до капітана:

Дозвольте запитати?

Що у вас?

Мені треба відмітитися про прибуття.

Друге вікно.

Гурєєв став у чергу,

«Мерзотник, не з нервових», — із злістю подумав Весенін.

З відміткою на посвідченні Гурєєв, нарешті, пішов. Слідом за ним вийшов і Весенін. На вулиці він побачив своїх товаришів по операції. Лейтенант Загорський стояв біля воріт комендатури, а старший лейтенант Чувихіи визирав з машини, що стояла на другому боці вулиці. «Все гаразд», — подумав Весенін.

Зустрівшись поглядом з Чувихіним, він ледь помітно кивнув йому і перевів погляд на Гурєєва, який у цей час неквапно ішов у напрямі Земляного валу.

— Повертайся в управління, — тихо сказав Загорський, проходячи повз Весеніна.

Гурєєв немарно цілий місяць студіював план Москви. Він упевнено вийшов на Комсомольську площу і зупинився поряд із станцією метро біля Казанського вокзалу. Саме тут, на цій площі, тільки на протилежному боці, має відбутися його зустріч з Зіловим. Це місце він вибрав сам. Пригадав, як він з двома своїми вірними дружками по табору зустрічався одного разу вранці на тому самому місці. Народу там завжди сила-силенна, і ніхто ні на кого не звертає уваги.

Незважаючи на воєнний час, на площі панувало таке ж пожвавлення, як і чотири роки тому. Тільки тепер більшість людей були військові. Гурєєв відзначив цю обставину як сприятливу для себе: серед військових він — також військовий — менш помітний.

З-за хмар випливло сонце, і площа неначе повеселіла. Біля Гурєєва зупинились два солдати. Вони нерішуче поглядали на нього і про щось тихо перемовлялися. Гурєєв стежив за ними краєм ока, опустивши праву руку в кишеню куртки. Один з солдатів, карбуючи крок здоровенними кирзовими чоботищами, підійшов до нього, уривисто козирнув і, глянувши на погони, спитав:

— Дозвольте звернутися, товаришу старший лейтенант?

— Давай, давай, — роздратовано обізвався Гурєєв.

— Не скажете, як звідси проїхати на Преображенську площу?

— Не знаю, сам тут уперше в житті,— відповів Гурєєв.

— Вибачте.

Солдат повернувся до товариша. За хвилину вони вже розмовляли з льотчиком, і той докладно пояснив їм, як проїхати на потрібну площу. Солдати побігли до трамвайної зупинки.

Гурєєв остаточно заспокоївся і в думці вилаяв себе: «Тремчу, як останній шпак. Нікуди не годиться».

Він почав думати про те, що найбільше його непокоїло. Справа в тому, що сьогодні минав п'ятий і останній день, коли за попередньою домовленістю Зілов повинен був на дев'ятнадцяту годину приходити сюди і чекати його біля входу до станції метро між Ленінградським і Ярославським вокзалами. Зілов міг приходити сюди чотири дні, а сьогодні, втративши надію, не з'явитися. А втім, ні. Не прийти він не насмілиться. Але могло трапитися зовсім інше: приходячи сюди щодня, він міг звернути на себе увагу, викликати підозру, і його могли затримати. Могло бути ускладнення і зовсім просте: Зілов захворів. Але в такому разі він мав догадатися послати сюди Леонова.

Гурєєв поглянув на годинник. Був початок на п'яту. Він зайшов у приміщення Казанського вокзалу. В безладній штовханині людей, що поспішали, він прокрутився хвилин з п'ятнадцять, поки побачив вивіску «Перукарня».

Його голив літній майстер з одутлим сірим обличчям і згаслими очима. Пов'язавши його салфеткою, приготував мило і направив бритву, потім тихо спитав:

— Які скроні бажаєте?

— Все одно, — посміхнувся Гурєєв. — На фронті куля в скронях не розбирається.

Перукар важко зітхнув і почав працювати.

— У мене війна трьох синів узяла, — трохи згодом сказав він. — Не встигали ми з старою опам'ятатися — одного за одним. І залишились самі.— Помовчавши, він спитав: — Невже не віділлються йому наші батьківські сльози?

— Настане час — відділлються, — неуважно промовив Гурєєв, спостерігаючи в цей час у дзеркало юнака в цивільному, який зайшов до перукарні, спитав про чергу, сів на стілець за спиною Гурєєва