"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Зілов ніби заціпенів. Аксьонов з тривогою стежив за ним. Про що він зараз думає? Він же чудово розуміє, що ні він, ні Гурєєв, якщо навіть тому стане відомо, що Зілов діє не з власної волі, нічого зробити не зможуть. Неможлива навіть звичайна втеча. Зробити вони можуть лише одне: якщо Гурєєв везе з собою новий шифр радіозв'язку або якийсь перевірний пароль, він може його утаїти. Але й це не означатиме негайного припинення гри: в «Сатурні» можуть подумати, що Гурєєв не дійшов і тому точка «Зілле» працює старим шифром і не знає перевірного пароля.

Аксьонов поглянув на годинник, і цей його жест наче розбудив Зілова.

— Скільки лишилось? — швидко спитав він, і Аксьонов у його темних очах побачив рішучість.

— Сорок хвилин.

— Як повільно минає час! Ну, а якщо він все ж таки не з'явиться, нашому чеканню кінець?

— А чого ж іще ждати? Адже і йому умова про п'ять днів, відома.

— Горе йому буде, якщо його щось затримало в дорозі і він до Москви дістанеться тільки завтра, — не без зловтіхи сказав Зілов.

— Нічого. Піде назад.

— Це не прогулянка по паркові,— посміхнувся Зілов. — Чого у цієї людини на двох, то це впертості і злості. Я зараз пригадав, як він одного разу знущався з мене, навчаючи наполегливості. Називав мене… — Зілов зупинився, ніби в останню мить не наважуючись сказати, але потім, скрививши обличчя в недобрій посмішці, промовив: — Шмаркатим романтиком. І як приклад справжньої волі розповів про себе, як він одного разу майже дві доби просидів по горло в болоті і завдяки цьому врятувався.

— Ну, тепер, якщо він з'явиться, пісенька його проспівана, — сказав Аксьонов, ще раз даючи Зілову зрозуміти, що і він, і Гурєєв безсилі будь-що зробити.

Зілов промовчав.

Вони вийшли з воріт на вулицю і попрямували до вокзальної площі. Зілов ішов попереду. Кроків через двадцять за ним з байдужим виглядом крокував Аксьонов. Він знав, що з моменту виходу їх на вулицю за Зіловим невідривно стежить не одна пара уважних очей. Біля входу в Ярославський вокзал Аксьонов побачив Чувихіна і, підійшовши до нього, як до незнайомого, спитав, чи немає в нього сірників. Подаючи йому коробку сірників, Чувихін тихо сказав:

— Він уже чверть години крутиться біля метро.

Так, Гурєєв уже двічі пройшов повз те місце, де має відбутися його зустріч з Зіловим. Видивлявся, чи немає чогось підозрілого, чи не готують йому тут пастки. Вдруге він повз місце зустрічі пройшов о дев'ятнадцятій годині без трьох хвилин. Спостерігачі відзначили цікаву ситуацію. Була хвилина, коли Гурєєв ішов назустріч Зілову й вони могли зустрітись. Але буквально за десять кроків Гурєєв раптом повернув назад, і вони пішли один за одним.

Гурєєв тоді, йдучи назустріч Зілову, побачив його і, круто повернувшись, піймав себе на думці, що йому в обличчі Зілова, який крокував назустріч, щось не сподобалось. І одразу ж розібрався: йому не сподобався спокій Зілова. Коли у нього самого нерви були напружені до краю, йому не припала до душі спокійна фізіономія шмаркатого романтика. Чого б це?..

Швидко, але встигаючи все побачити, він знову пройшов повз станцію метро і зробив дуже хитрий маневр. Саме в цей час Ленінградський вокзал виплеснув на площу густий потік прибулих до Москви пасажирів. Гурєєв врізався в потік і проштовхався до стоянки автомашин. Тут він вмить домовився з шофером-ліваком, сів у його зелену емку і помчав у невідомому напрямку. Це бачив спостерігач, що стояв на трамвайній зупинці напроти вокзалу, Весенін, який підключився до операції всього лиш чверть години тому. Він заметушився, не знаючи, що робити. Оперативні машини були неблизько. Поки він до них добіжить, Гурєєва і сліду не лишиться. Зелена емка вже промчала під залізничним мостом і звернула ліворуч.

На його щастя, біля вокзалу зупинилась легкова машина, з якої вийшов генерал. Весенін підбіг до генерала, пред'явив йому своє посвідчення і попросив надати йому машину.

— Їдь з товаришем, — наказав генерал своєму шоферу, — а потім повертайся в господарство.

Майже цілу годину Весенін ганяв містом, кидаючись за кожною емкою зеленого кольору. Але майже всі військові машини були пофарбовані в цей колір, і Весенін зрозумів цілковиту безглуздість таких пошуків. Шофер привіз його назад, на вокзальну площу, і Весенін повернувся на свою точку біля трамвайної зупинки.

Перше, що зафіксував його погляд, була зелена емка біля Ленінградського вокзалу. У ній сиділи двоє: шофер і пасажир на задньому сидінні. У Весеніна закалатало серце. Він чомусь був упевнений, що це та сама емка, хоча ніяких її конкретних прикмет і не знав. Чуття не обманювало Весеніна.

Гурєєв зробив останню перевірку: від'їхавши від вокзалу, він одразу ж дав зрозуміти шоферу, що той може добряче заробити, і розповів йому свою досить просту і вірогідну сімейну історію. Нібито він повернувся з фронту на побивку і виявив, що дружина його крутить з якимось тиловим інтендантом. Сьогодні він дізнався, що між сьомою і восьмою годинами вечора вона разом з своїм інтендантом має на електричці повернутися з дачі, де вони проводили дозвілля, і хоче застукати їх на гарячому. Для цього шофер повинен зараз же повернутися на вокзальну площу і поставити свою машину біля Ленінградського вокзалу, ближче до станції метро, а він, сидячи в машині, буде стежити за людьми, що виходитимуть з вокзалу.

І ось уже майже півгодини Гурєєв стежив з машини на Зіловим, який чекав на нього біля входу в метро, але нічого підозрілого не помічав, хіба що тільки той самий спокій Зілова. Стоїть як пень, навіть на годинник жодного разу не поглянув.

І тільки о восьмій без п'яти хвилин Гурєєв, попрощавшись з шофером, виліз з машини і швидко пішов прямо до Зілова. Той не бачив його до самої останньої секунди.

— Здоров, дружище! — радісно вигукнув Гурєєв і вільною рукою обняв Зілова за