Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш
Далi — газбалон, газпальничка: свята двiйця, рятувальний дует вiд холоду, голоду i нудьги. Коли втомлено валитимусь на ночiвлю — думатиму лише про пальничку. Тiльки про те, як зараз я дiстану її з чохла, пiдкурю сигарету i грiтимуся чаєм, запиватиму бехером, втикатиму на палкi знамена помаранчевих вогнiв, пiдкидуючи у багаття черговий табурет.
У такi моменти не думаєш штампами типу «пост-апокалiпсис», «iндастрiал»... Ти взагалi про таку дурню нiколи не думаєш. Просто, буває, ганяєш по Прип'ятi пiвдня у пошуках ножа, бо свiй просрав десь по синiй динi i консерву тепер вiдкрити нiчим. Або навiть шукаєш презервативи. I що найцiкавiше — знаходиш.
Карiмат займає чимало мiсця. Дуже довго я був без нього. Просто падав на тирсу горищ у Новому Мирi, Денисовичах, Варовичах, Кошiвцi, Новосiлках, Зимовищi — скрiзь. Просто вирубався, глухо падав на пожованi часом дивани i хропiв у полiську нiч.
Радiальний наплiчник — важлива рiч. Маленький такий. Його можна зiм'яти в кулак, перемотати скотчем i сховати в рюкзак основний. I коли треба, — кинути туди сигарети, тушняк, мiвiну, газбалон i пальничку, пару снiкерсiв i гральнi карти. Загалом все, що дозволить з комфортом пересидiти засiдку i полювання на твою нелегальську тушу протягом пари дiб. Але нiхто з нас не страждає подiбним жопоголiзмом, i все те робиться задля одного — аби весело сидiти на даху, пити пиво, смачно жерти i палити цигарки. Ми просто беремо нашi радiальнi рюкзаки, полишаємо теплi спальники раннiм прип'ятським ранком i розчиняємось серед голих кущiв, промерзлих калюж, холодного бетону i похмурих висоток. Розчиняємось, аби повернутися пiзно ввечерi, бо ж ми сюди прийшли не бухати i тупити. Ми сюди прийшли... чорт, чого ми взагалi сюди припхалися? Ну, хтось — наробити модних фоточок на свою суперську оптику, хтось — привести групу за грошi i заробити на «Део Ланос». А якого бiса сюди приперся я? Я ж не люблю iндастрiал, навiть пост-апокалiпсис не люблю (мене дратує, коли у маркетi продають неохолоджену колу). Але якогось лисого дiдька, пару разiв на мiсяць — я тут. I навiть якщо цей мiсяць — яйцемерзлий сiчень, лютень чи жопень. Навiть якщо по яйця снiгу, а я вдягнув старi джинси. Я чогось тут.
Навiть коли холодна зима впала заметами на смарагди болiт Чорнобиля i Сонце тiкає за верхiвки ялин без сентиментальних прощань. Коли сутiнки заскочують зненацька i тягнуться вiчнiсть. I кожен проблиск свiтла я зустрiчаю шаленою дякою. Я повзу серед ранкових снiгiв нескiнченними полями i провалююся у снiг, притискаю його до землi нижче за всi вранiшнi дрьоми у свiтi. На коротких привалах замерзають мовчки: жижки дрижать пiсля п'ятої тяги i вiд холоду рятують тiльки рухи. Я гашу синiй «кемел» снiгом i у цi моменти завжди себе запитую: навiщо поперся сюди i потяг цих людей? Я не знаю.
***
Перше сiчня, чотири хвилини Нового року. Я вiдкорковую пляшку шампанського i запускаю салют з мосту через рiчку Уж. Минулого разу я був тут два з половиною мiсяцi тому — на свiй день народження. Тодi мене схопила мiлiцiя. Довго допитували, пробували дiзнатися — де ховаються тi п'ятеро, яких я веду на Антени.
Шампанське гасить гейзером, пiвпляшки вихлюпнулось на асфальт i менi кортить галасних радощiв, я ладен стрибати з мосту у холодну воду, проломивши собою лiд i втопитися найщасливiшою людиною в свiтi. Я просто невдаха, у якого не знайшлося кращих варiантiв, нiж мерзнути серед вовкiв i заметiв. Падає дрiбнiй снiжок, тане пiсля дотику i лиш нагадує про красу здоровенних лапатих снiжин. Ми допиваємо пляшку, гримить салют. Як Новий рiк зустрiнеш, так його i проведеш. Здається, я влип.
На Чорнобилі-2 — холодно, i хтось забив мою улюблену дiрку в парканi, довелося виламувати нову. Все як завжди: тиша i промерзла земля на плато пiд антенним полотном, на якому нiколи не росте трава. Антени тонуть в туманi, їхнi металевi кiстки, вкритi памороззю, заворожують погляд. Ми ганяємо типовими маршрутами нелегальних туристiв. Я фотографую ялинки — все-таки, Новий рiк. Все-таки, перше сiчня чотирнадцятого року. Все-таки, ми тут.
Я мрiю, що вiдразу пiсля одного з таких вiзитiв Антени спиляють, а Прип'ять — знесуть важкою технiкою, не попереджуючи керiвництво Зони i зацiкавлених осiб. Я дiйсно хочу, аби все це скорiше вiдiйшло в небуття. Аби роздивлятися старi фото i радiсно згадувати тi часи. Аби нiзащо в свiтi не жалкувати i радiти, що побачив достатньо.
***
Ти собi такий думаєш: «Ага, значить, я прийду до Прип'ятi i пофiг на снiг, пофiг на мороз. Прийду собi, якось перекантуюся нiч у своєму осiнньому спальнику i буду лазити мiстом. Пройдуся по баянам: заскочу на оглядове колесо, у Палац культури «Енергетик» зазирну, в супермаркет i до готелю. Полажу по пристанi, зроблю пару десяткiв стандартних фоток i пiду до затишної квартири, вип'ю пару лiтрiв свiтлого пива, засну щасливий, проведу так пару днiв свого калiчного життя i потупаю додому — вирiшувати свої проблеми, якi сам створив».
Хуй там. Я собi таке завжди думаю, але щораз опiсля — тремчу пiд галюнами, закутавшись у всi ковдри i клянуся Богом, що бiльше нiколи в ту кляту Зону не пiду, а надто — взимку. Тому що я — бомж, грьобаний бомжара, який лазить там майже без нiчого. У якого немає нормальної термобiлизни, флiсу i мембранної куртки, i я нiколи не куплю собi спальник за три штуки.
Тому замiсть мило гуляти покинутим мiстом, насолоджуватися пасторальними пейзажами i духом вiдiйшлої радянської епохи — я валю у село Новошепеличi. У нiчим не примiтне село, у свою Мекку, Ельдорадо, що завгодно — там є буржуйка. I крiм нас туди ходять тiльки шакали, там спокiйно. Там буржуйка. Буржуйка. Буржуйка. Я — «кардинальна бомжатина».
Буржуйка, яку палитиму двоє дiб, на яку переведу всi поблизькi паркани i тiльки тодi стану щасливий. Я сидiтиму в натопленiй кiмнатi i бздiтиму багаттям, смердiтиму димом, жертиму тушковану свинину, запиватиму пивом — i тiльки тодi подумаю: непогано би десь тут полазити. Все-таки я пхався сюди сорок шiсть кiлометрiв. Я виповзу з просмердлої кiмнати, вийду в коридор, вiдчую рiзницю у десять градусiв по Цельсiю, плюну на пейзажi i знову
