Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш
Тому ми валимо. Просто збираємося i плюємо на попереднi плани залишатися у царствi Фенрiра ще три доби, плюємо на нуль сiм бехера i навiть забиваємо на два кiло тушонки. Плюємо навiть на неї.
Ми хапаємо останнi жаринки тепла буржуйки у долонi i валимо з триклятої Прип'ятi. Довго йдемо вулицею Лесi Українки, тихо оминаємо КПП, тицяючи середнi пальцi ворогам у темряву, переходимо мiст i валимо, валимо подалi, аби нiколи не повертатися. Аби пройти повз стелу «Прип'ять», бiля якої з таким пафосом люблять фоткатись офiцiйнi туристи, аби нашi спини засвiтила машина, аби тiкати вiд неї в Рудий Лiс i валятися там, усвiдомлюючи свою жалюгiднiсть. Аби дiйти до колгоспного двору в Копачах i бахнути гарячого чайку в автобусi, що непогано зберiгся, як для цiєї сраної помийницi. Ми вийшли тодi і я два мiсяцi повторював собi, що це був останнiй раз i я зав'язав.
***
Думаєте, наступного року я порозумнiшав i вибрав формат галасливого патi в столицi? На жаль... Знову ми валимо у срану Прип'ять. Знову Новий рiк за колючим дротом i салют удесятеро бiльший, i я трохи переживаю за нашi шкури, особливо якщо святковi феєрверки приймуть за пострiли.
У нас була тисяча бенгальських вогнiв, десять хлопавок, три рожевi балаклави, два капелюха Санта Клауса, мiшок iграшок, штучна ялинка i купа блискучої новорiчної мiшури. А ще — два кiло олiв'є, три кiло iспанських мандаринiв, чотири марки i свята певнiсть: цей Новий рiк ми запам'ятаємо.
Справдi, такого огидного свята в мене давно не було. Все карма винна. Того разу вiддалося за всi минулi роки, коли свiженьким бiг попереду i пiдганяв, мовляв, давайте швидше мужики, чого так плетемося? Того разу навiть снiгу по пояс не було, але кiлометрiв за десять я пiшов в аут, мої ноги перетворилися на суцiльнi мозолi, на згустки болю i небуття. Нiби я у новісіньких берцах вiтчизняного виробництва пробiг марафон, нiби топав босяка по всiх асфальтах у свiтi, нiби довго i старанно тер собi п'яти наждаком.
Наостанок я пробив ногу iржавим цвяхом, просив привалiв щоп'ятнадцать хвилин i, дякувати Боговi, менi не соромно за такий стан. Пiсля п'яти рокiв на цiй клятiй помийцi просто не може бути соромно. Нi перед ким.
Зрештою, притопали в Луб'янку — оазу старої Зони: тут ще лiтають духи померлих бабунь, ще стоять годинники у сервантах, але вже не тiкають, тут цiлi глечики i чоботи в ряд у коридорах. Село поки не спостигла пустка i смерть, коли з iнтер'єрiв тiльки порожнеча, шмаття стiльцiв i вибитi вiкна.
Луб'янка лежить осторонь нелегальських трактiв i сюди не загулюють натовпи блогерiв i фотографiв. Вона лишилася схожою на Зону дев'яностих, на тi буремнi часи, коли заходячи в хату вiдчуваєш: вчора тут хтось жив. Жив без води i свiтла. Набирав вiдра з отруйних колодязiв, у свої сiмдесят рокiв рубав дрова i завжди тримав рушницю напоготовi, завжди тримав рацiю для зв'язку з КПП Дiброва неподалiк, — раптом що. Раптом тим, хто лишає баяни в сусiднiх хатах, закортить чогось i в хатах живих. По зброї все як в Америцi: жодних лiцензiй, але при спробi вторгнення стрiлятимуть неодмiнно i з величезним задоволенням.
Якось в iнтерв'ю Лiна Костенко сказала: у неї дача в Луб'янцi. Хата, яку вона влаштувала i звiсно нiкому не скаже, де та хата. Поки я її не знайшов. Але знову прийшов у Луб'янку, прибрав на столi, розтопив пiч i зрозумiв — моя дача тут.
I, звiсно, я не скажу, де моя дача. Як i не скажу, кого сюди водив. Телеведучих, акторiв, письменникiв, вiдомих виконавцiв — i не дивуйтеся, якщо раптом дiзнаєтесь, що ваш улюблений спiвак чи група по тихiй водi збирають раз на рiк наплiчники i гасають нiчними трасами у пошуках невiдомо чого. Вiдомi люди своє Чорнобильське хобi волiють приховувати i не постять в соцмережах фотки останньої нелегалочки в Прип'ять з перемазаними i розвеселими пиками на тлi закинутих дивовижiв. За такий архiв непогано заплатить TabloID або якась інша свiтська блювота. Добре тiльки, що я нiколи його не продам.
***
Я п'ю водяру о шостiй ранку. Не подумайте нiчого поганого, просто це — єдина рiдина, яка за нiч не перетворилася на лiд. Я походжаю хатою в самих шкарпетках — ноги вiд мозолiв так розбухли, що в капцi просто не влазять, а кросiвки гарячi i мокрi: парують нiби труби ТЕЦ у двадцятиградусний мороз.
Ми чекаємо Юру, а я закинувся маркою i роздивляюся собi драконiв у пiчцi. Вони спокiйнi i дихають важко, як гастарбайтери пiсля тридцяти рокiв червоної «Магми». Один — рубiновий, iнший — смарагдовий. Я вiдчуваю, як пильно вони за мною стежать. Загалом не переживаю, але Юра не знає дороги: завжди зривається спонтанно i без карти, замовляє кiлька канiстр джину i на тому хвойному пiслясмаку здатен i ладен шурувати через усi болота свiту, через усi торфи i непролазнi багнища.
Менi вкладають в руку мобiльник i волають пояснити, як правильно обходити КПП Дiброва. Чи варто казати, що найперше я акцентую увагу на смарагдовому i рубiновому драконах? Чувак, там два дракони на Дiбровi, будь обережний. Як друга прошу.
Вiн нас таки знайде — прийде на мiст через три години, а ми чекатимемо, грiючись самопальними сумiшами i спогадами про приємне. Зустрiнемось, послухаємо тишу, кататимемося з гiрки на табличцi «рiчка Iлля» i мовчки повернемося в хату.
Треба лiзти на пiч i спати там — так дракони мене точно не знайдуть: вилiтатимуть з жерла i зникатимуть крiзь вiкна. За день ми так натопили пiч, що тоненький бундес-карiмат перетворився на плавлений сирок, спальник скукожився у щось тверде i непридатне. То дракони вночi вилетiли з печi i полювали на мене, але не знайшли i полетiли на Дiброву, охороняти КП.
Лiна Костенко писала, що село Луб'янка для неї — модель всього Полiсся, яке невпинно зникає. Дiйсно, модель. Поодинокi самопоселенцi зливають мастило з останнього трансформатора, ще живий Комендаторе, який настирливо пропонує посмикати йому яйця, мовляв це залiковує вiд усiх недугiв на свiтi. Так само з'являються баяни в кинутих хатах, так само
