Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш
Перелазити колючий дрiт взимку завжди якось дивно: рипить пiд ногами снiг, шурхотять пакети в чоботях, ти слухаєш тiльки цi звуки i зовсiм не переймаєшся з приводу мiлiцейської засiдки. I не дивно: який iдiот стоятиме серед чорнобильського лiсу, якщо тут — по пояс снiгу i мiнус сiм? Тому все нормально, тiльки волати не треба.
Акуратно протискуюся в щiлину, всотуюся до тенет колючого дроту i слухаю приглушене матюччя напарника, потiм — дзвонить телефон, i я рвучко сiпаюся в бiк, зависаючи на дротi, розриваючи куртку i рюкзак. Зависаю серед мiнусових позначок, холодних вiтрiв, безiменних урочищ i хуртовин Чорнобильської Зони. Зависаю надовго. Слава Богу — алкоголь ще діє.
***
Тодi було страшно: вперше в Зонi — зимою. П'ята моя прогулянка. Ми чекали зустрiчi з вовками, якi обов'язково мали гнатися за нами, беззвучно торкати лапами чорнобильський снiг i зиркати очиськами-проваллями. Очиська мали відблискувати, якщо свiтити на них лiхтариком. Ми мали пiдпалити фаєра, скинути рюкзаки i вiдступити на дерево. Залiзти якомога вище, тремтiти вiд страху, звати маму, дзвонити на КПП, грiти руки запальничкою, в якiй газу катма, i смертельно дубнути. Вовки мали сидiти пiд деревом до ранку, а потiм, зi звуком перших автiвок по трасi Київ—Чорнобиль, вiдступити до тенет бiлоснiжного лiсу з гарчанням i мрiями про реванш. Але того не сталося. Звiсно не сталося, кому ми потрiбнi? Два п'яних бовдури серед ночi по дорозi на Чорнобиль.
Ми вже давно вийшли на асфальт. Так завжди буває. Випльовуєшся мiж КПП i селом, перелазиш колючку, пробiгаєш полем, всiма його ямами i матюкливим спотиканням до АСКРО — будки, яка мiряє радiацiю, — i бережи мене Бог наводити тут її нудну повну назву. Далi — асфальт. Прямо по дорозi цiлих десять кілометрів. Ми летiли стрiмголов до мети, пiдтиснутi часом, холодом i вовчими фобiями. Попереду — Чорнобиль-2.
Як з'ясувалося згодом — не тiльки: ще були купи снiгу, собаки на пiдприємствi i раптовi автомобiлi, якi розсiкали хуртовину яскраво- жовтими фарами. Ми тiкали вiд них на узбiччя i пiрнали в обiйми снiгiв, жували пригорщами, аби втамувати суху зимову спрагу, аби економити воду на чай, який вип'ємо вже бiля мети. Там була прогулянка по пояс у кучугурах, де ми з переляку спiвали пiсень про ведмедiв, а за кожним кущем чекали шерегу вовчих пащек та iклiв, якi будуть бiлiшi за снiг, бiлiшi за всi сiчневi поля тiєї зими.
Був мародер у сутiнках, якого зустрiли в селi Запiлля, вiд якого втекли, а він тікав вiд нас. Була тривожна нiч серед рохкання кабанiв, якi залишили безлiч слiдiв навколо хати, у якiй ми спали мертвим сном. Були справжнi проблеми. Справжнi, як смак господарського мила. Сiмдесят два вiдсотки справжнього життя серед стертих i мокрих нiг, спальника i водяри перед сном. Хропiння напарника i тривожного ранку, коли мали вирушити до мети. I дiйти. I ми дiйшли. Перед цим я двiстi разiв впав у полi, загрузнувши у снiгу. Перед озером Забара ми ховались вiд косуль, яких плутали iз людьми i щохвилини у ранковому лiсi тривожно дiставали компас, страхаючись заблукати i лазити лiсами, аж доки на нас не впаде морок ночi, i у нашi зимовi куртки не влучать гострi iкла несамовито хижих сiромах, якi завжди поряд.
У приємному передчуттi ми знов i знов спiвали на всю горляну, на всю тридцятикiлометрову Зону Вiдчуження, i злiпили снiговика на трасi, аж доки не дiстались Чорнобиля-2.
Залiзнi велети, махiни, гiганти — називайте як хочете, але його антени заввишки пiвтори сотнi i завдовжки у вiсiмсот метрiв серед глухих полiських лiсiв — то восьме диво свiту, не менше. Башти Петронас? Фiгня. Уявiть собi тридцять Ейфелевих веж у щiльну шерегу. Ось i масштаби, як i масштаби вражень.
Ми скинули наплiчники i мовчки полiзли догори. З висоти шiстнадцятого поверху в обличчя дмухав вiтер, руки промерзли до скону, бо ж вiдлига напнула свою мокрiнь на iржавi кiстяки Антен, i мої рукавички промокли наскрiзь. Напарник клацав панорами далеких снiгiв на старий телефон. Сто мiльйонiв вражень не запхнеш у два мiльйони пiкселiв.
Пiд склепiнням неймовiрних конструкцiй мiрiади крапель розбиваються об холодний метал. Кожна мить повниться новими й новими звуками. У мiльйони байтiв диктофонних записiв не вкладеш мiрiади падаючих крапель. Якби Ерiк Сатi зiграв у Прип'ятi на всiх пiанiно водночас, то не вразив би моє похмiлля так сильно. Не вiддубасив би так мою пам'ять вiдбiйним молотком яскравих вражень.
Ми спустилися донизу, заварили на старому стiльцi чай серед снiгу i вiчної пустки. Попереду — дорога додому, вiчна нiч серед снiгiв i заметiв, у яку ми пiрнемо бадьоро i з радiстю: ми мiсили снiг не дарма. Того разу я повернувся додому цiлковито щасливою людиною.
Але все це було давно. Дуже давно. Нинi я ходжу з маленьким наплiчником, беру з собою три цукерки, двi мiвiни, чекушку, хлiб, чашку сала i пачку цигарок. У мене взагалi нiчого з собою нема. Навiть спальника нема. А на збори — рiвно двадцять хвилин. Я можу ганяти в Зону двiчi на тиждень i маршрутка до колючого дроту стала чимось схожим на похiд у магазин за пивом. I немає для мене нiчого приємнiшого за вiдчуття самотностi серед нiчного лiсу, в якому давно не живе страх. На нормальних людей покинутi будинки навiвають сум, а таких як я — присипляють i замирюють. Я знайшов тут спокiй. Спокiй замiської дачi, якої у мене нема.
***
Дивина, та менi завжди комфортно ночувати у покинутих будинках. Хай то холодна висотка в Прип'ятi чи порожня вiд меблiв квартира на Чорнобилі-2. Менi завжди спокiйно в домiвках, де руберойд вкритий мохом, де несамовитий травневий дощ перетворює дах на болото, в якому плодяться комарi i пуголовки, у якому ростуть дерева. У цiлковитому спокої менi радо шукати висотки у джунглях i знайти потрiбну: до неї колись вели акуратнi асфальтовi дороги i бордюри, прокладенi пiд лiнiйку
