Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш
У Дитятках ми проходитимемо дозиметричний контроль, стрибаючи через турнiкети i граючись пляханом бехера у футбол. Привiт, велика земля. Ми — додому.
Кампарi
Хоч Прип'ять побачили. Могло ж бути i гiрше. Наприклад, водити якихось покемонiв з Барселони. Мене часто питають, як це — водити iноземцiв? Все просто.
Їх завжди звуть якось смiшно: Самуель i Адрiан, наприклад. Вони потягнуть в ресторан «Конкорд» i довго, на калiчнiй росiйськiй, розпитуватимуть про Майдан, Чорнобиль i травитимуть, як класно двiжували в Донецьку на Євро-2012. Про Зону дiзналися з фiльму «Чорнобиль Дiарез», у монстрiв за колючим дротом не вiрують, але прагнуть повтичити на дезестер чернобл кетестрофi власнооч. Тут проїздом i взагалi, мен, у нас справи у Варшавi, тому давай стартуємо завтра. Пиши, чо зi споряги купляти.
Пiдвалює Саня — їхнiй кент, наш перекладач i просто зацiкавлений у чорнобильськiй помийцi окунь. Я чесно його попереджаю, що Зона взимку страшнiша за ню-фотосесiю мiнiстерки культури ЛНР, але не допомагає.
Помалу навалююся за їхньокошт, але швидко тверезiшаю i розумiю, що запахло смаленим: один з них просто за столиком свiтить пiстолетом, який вони збиралися взяти для самозахисту. Хвилин тридцять я переконую, що це дурна справа, пiвгодини вони доводять менi, що стрiльба — це весело i будемо лiпити снiговикiв, будемо прострiлювати їм голови i смiятися. Ще за хвилин тридцять вони нагундосились в чормет i я взяв з Санi обiцянку: нiяких стволiв.
Зустрiлися холодного ранку в центральнiй частинi мiста, приїхав Саня на «лендкрузерi», з похмурого неба рясно падав лапатий снiг. Цi мачо навiть не уявляють, на який арктичний пиздець пiдписалися.
Вони б нiколи не пiдписалися, якби знали iсторiю про Юру i шоколадку. Ми тодi всi морально готувалися. Хтось перераховував здобутки, хтось пригадував обличчя всiх коханок, хтось пробував накидатися в салонi маршрутки аби перший контакт зi снiгом не деморалiзував повнiстю. А Юра накурився i дуже хотiв шоколадку.
Вiн вивалює з буса, проходить сто метрiв по пояс в заметi i провалюється в болото, потiм ще i сiдає в нього — тiльки голова стирчить. Говорить, що нiкуди далi не пiде, поки не отримає свою шоколадку. Ви пливете по пояс в снiгу кiлометрiв десять до ночiвлi, вжарює такий нормальний морозець i голодний Юра тупо не може дiстати свою шоколадку — у нього замерзли блискавки. I щоби вiдкрити рюкзак — треба розводити багаття.
Ми валимо у першу-лiпшу хату, вiн скидає в дрищi мокрий одяг, залазить у спальник, плескає на дно миски крапку води, шукає в рюкзаку пальничку, розвертається, а вода вже замерзла. Юра плює на такi розклади, засинає i прокидається рано i радо — вiдпочивши. Пробує одежу, а вона вся замерзла на хрiн — просто перетворилася на рiзнокольоровий лiд.
Самуель i Адрiан не переживають. Попри всi замети i бiлоснiги цим чарiвним сiчнем вони пiдготувалися серйозно: вдягнули камуфляж. Нормальний такий осiннiй комок iз антимоскiтним покриттям. Бiльшiсть салаг обов'язково вдягають комок. Вибирають суворий вiтчизняний дубок, пустельний Iрак, вудланд, флектарн або мультикам. Беруть тактичнi рюкзаки, зустрiчаються на автостанцiї Полiсся, а тамтешнiй ментячий патруль на короткiй нозi з першою ротою i водiй маршрутки вже набирає кого треба. Просто довбає великим пальцем старi клавiшi i попереджає про гаврiв: пасажирiв видно за чотири кілометри. Вони галасно патякають про Прип'ять, радiометри i маршрути. Можна, вони ж у камуфляжi — нiхто не помiтить.
Ми вантажимо речi в машину i я присiдаю пiд вагою рюкзакiв цих мачо. Хлопцi до справи пiдiйшли серйозно i взяли з собою тридцять лiтрiв кампарi, i лiтрiв двадцять «Чернiгова» мiцного. Враховуючи, що ефект вiд мiшанини кампарi з гiвняним вiтчизняним пивасом схожий на четвертий енергоблок вiдразу пiсля вибуху, я морально налаштовуюсь дивитися весь цей цирк крiзь рожевi скельця драйву.
Заснiженими трасами i полiськими заметами ми повземо в бiк колючого дроту, в бiк чарiвної Оформляндiї, яка забере до себе цих матадорiв i тицьне писками в бiль, снiг i вiдчай. Коли сидиш собi в Києвi i дивишся, мовляв, снiгу нема, в Зонi його буде по колiна. Коли по колiна в Києвi — серед хащiв i полiв Чорнобильщини ти провалишся по груди.
Пiд енергiйне завивання радiоли наближаємося до села Карпилiвка — Мекки новачкiв i їхньої ж пастки. Колись тут було тихо, аж поки iнтернет не дав змогу, снагу i спромогу. Аж поки фотозвiти i маршрути не пооблiтали свiтом. Аж поки всi не дiзналися як спокiйно i без проблем можна залазити через Карпилiвку. Мiлiцiя про це теж дiзналася i пачками хапала наївних першоразникiв.
Зараз я не хвилююся. Зараз в Києвi снiгу по колiна i нiхто не мерзнутиме пiд колючим дротом у цiй нелюдимiй пустцi. Зараз нам стане по пояс i Самуель нарештi зрозумiє, що я був правий i нiхто тут не встигне за двi доби до антен Чорнобилю-2, i ми просто провештаємося селами, повернемося напівмертвi, мокрi i втомленi до машини, i поки Саня рулитиме до Києва — вирубимось. Я казав, що паркувати тут «лендкрузер» — дурна iдея. Навiть називав приблизну кiлькiсть баянiв у кинутiй хатi поряд i Саня навiть правильно переклав їм слово «баян». Але тачку лишив, не побоявшись мiсцевих.
Самуель зрозумiє, що снігу дiйсно по пояс i що бути сталкером його бiльше не пре. Що тридцять кілометрів до Антен за двi доби схожi на баєчку про Дон Кiхота. Вiн вгашує залпом пiвпляшки кампарi, передає менi, i говорить «пуебльо». Мене це влаштовує i я починаю навалюватись. Пiдходить, точнiше пiдпливає по груди в снiгу, Саня i каже, шо ти пий, не соромся, але «пуебльо» Самюель мав на увазi якесь «село», яке недалеко, яке ми подивимось i пiдем назад бо тут жопа, пацан. Так-так, ти попереджав.
Аж раптом цi два клоуни щось закаркали на своїй тi кiєрi путтi, захвилювались i видали, що завжди хотiли глянути на вiдстiйник технiки Рассоха: з гвинтокрилами iз радянськими червонозорями на фюзеляжах, з iржавими БТР-ами i стрункими лавами автобусiв ЛАЗ.
На всi мої перестороги, що вiдстiйник зараз ну просто як моя коханка — не існує в принципi, вони вiдповiдали, мовляв не свисти, малий, щось точно мало лишитися, ми
