Оформляндія або Прогулянка в Зону - Маркіян Камиш
Гаряча, засмагла i гола зима
Зима у Зонi — чарiвний час, коли серця нелегальних туристiв стукотять швидше. То магiчнi митi, зiтканi зi снiгу, вовчого вию i мокрих до скону нiг. Зима гарячить i паморочить нашi голови. Ми знаємо про iдiотизм таких походеньок, але все одно — беремо наплiчники, хапаємо теплу одежу i сiм кiло запасних шкарпеток, аби топати у нескiнченну заметiль. Аби тонути серед гiгантських заметiв.
Методичними руйнацiями зима дозволяє ухопити плиннiсть. Час не гребує вiдшматувати кахель вiд стiн, зiшкрябує штукатурку i рясно сипле її на схiдмайданчики сотень прип'ятських пiд'їздiв. I саме Вона старається бiльше за всiх. Саме Зима лупить кулаками кахлi i колупає обличчя старим радянським фрескам. Взимку волога падає чорнотою на артефакти минулого: валяє стiльцi, роздуває паркети, здирає шпалери i скидає їх на пiдлогу. Вона не зупиняється нi на мить.
Тодi i звертаєш увагу на фрески: вони осипаються просто на очах, падають вниз дрiбними шматками рiзнобарвної штукатурки. Ти приходиш щораз на одне й те саме мiсце i застаєш дедалi менше артефактiв пройдешнiх епох.
Коли я вперше потрапив до школи Чорнобилю-2, там свiтило сонце середини вересня, а битi шибки на пiдлозi скреготiли пiд ногами. Вiд тих звукiв птахи розлiталися порожнiми класами i сiдали на гiлля берез, якi рясно росли на пiдвiконнях класних кiмнат.
Облупленi коридори школи прикрашала фреска солдата-визволителя у гордовитiй позi на червоному тлi кровi i перемоги. Невблаганний час встиг зжерти ноги i пiдбирався до голови. Колись я повернуся i побачу на мiсцi фрески тiльки голi стiни i нiмий бетон.
***
Хащi Чорнобилю взимку — то Рiздво серед хуртовин. Давно колись на православне Рiздво ми пiрнули у хащi якнайглибше. Я i ще один такий самий турист iз жагою пригод, багажем проблем i штормовими вiтрами в гарячiй головi.
З чого починалися такi прогулянки? Нас зiбралися проводжати знайомi, ми сидiли на наплiчниках серед заснiженого Подолу, серед зимового Києва. Там були вiдмовляння i залякування страхами Зими, але синька надавала рiшучостi нам — двом новачкам-нелегалам, яким кортiло пройти дiйсно суворий обряд iнiцiацiї. Але все могло зiрватися: два злобних ППС-ники з собакою в наморднику спiймали нас за алкоголь у громадських мiсцях, вони ж нас i вiдпустили — ми ж бо тиснули i кивали на наплічники, розказували, що у нас потяг за годину i, якщо на нього не встигнемо, все одно прийдемо до них у райвiддiлок ночувати, де нам ще залишитись на нiч серед холодного сiчня? ППС-ники пiшли, ми рушили у бiк Зони, все вiщувало бiду.
Схопили чаю на автостанцiї «Полiсся» i впали у маршрутку на Овруч, у маршрутку на закинуту пiвнiч, на бруднi мiстечковi готелi, у яких ночуєш тiльки раз i нiколи не повертаєшся. Мали вискочити в Iванковi, але я заснув. Вирубився мертвим сном слiпої курки, провалився на сотнi кiлометрiв у м'яке сидiння, у прiрву безтурботних снiв про покинутi мiста i битi шляхи, засипанi густим шаром сухого сiчневого снiгу. У сни про щасливе Рiздво. Дякувати, напарник мене розбудив.
Iванкiв — мета параноїка. Чому параноїка? Чому б не доїхати до колючого дроту на маршрутцi, сказати водію гучно-голосно «Дякую» i не випхатися назовнi з матюками, свiтлом лiхтаря i подібними урочистостями? Водiї здавали нас. Ми зачиняли за собою дверi, а вони набирали зi старих «Сiменсiв» номери знайомих капiтанiв i здавали кепських i невдалих туристiв, яких за чотири кiлометри видають камуфляж i здоровеннi рюкзаки з карiматами, закрiпленi фастексом лiворуч або праворуч. Тому вiзьмемо таксі.
Вийшли i мовчки палили у темряву. Напарник розпихав пачки «кемела» у боковi кишенi рюкзака, я викликав таксі. Скоро пiдгрiб знайомий бомбила: все допитувався, що нам треба в тiй Зонi. Я вiдмовчувався, потiм розказував як красиво похмурi хати зяють бланшами розбитих вiкон серед нiмої полiської ночi. Бурмотiв про пейзажi натоптаних трактiв i затишок ночiвель у покинутих селах. Про м'яснi консерви, прихованi у кожну закуть. Про адреналiн, коли ганяють мiлiцейськi патрулi i хапають натомленi тiла: витягають зi спальникiв i ведуть до «бобикiв», до адмiнiстративних протоколiв, до тривожного сну на пiдлозi у вiддiлку i вранiшнiх пивасiв перед маршруткою на Київ. Таксист мовчав.
Ти постiйно щось їм розказуєш до колючого дроту. Їхати — тридцять хвилин, а говорите без упину. Минулого тижня вiн возив пару таких як ти, а мiсяць тому — чеха iз провiдником, який водить за бабки. У дев'яносто восьмому — сам мародерив по-серйозному, поки не впаяли рiк умовно за двi тонни чормету з Рассохи.
Приїхали. Напарник сказав вимкнути свiтло в салонi, побiг на розвiдку, повернувся за десять хвилин, розрахувався i ми зiбралися виходити. Таксист увiмкнув свiтло i мене заслiпило. Наостанок перед мороками нiчного лiсу i глибинами сiчневого снiгу. Все в порядку, не буде там засiдки: тiльки нiчнi асфальти, хуртовина, а потiм — Чумацький Шлях на чорнiй сорочцi неба.
Ми вибралися з таксі i намагалися не шумiти, бо КПП он там — метрiв двiстi максимум. Водій привiтав нас з Рiздвом. Сьоме сiчня двi тисячi одинадцятого року.
Ми мiсили снiг i я тихо травив старих легенд про далеку далеч смарагдових болiт, колючi хащi i незайманi безлюди тутешнiх теренiв. Там десь стирчить драконячою спиною залізничний мiст, стирчить примарою далеких епох i геройських вчинкiв. Атаку дракона вiдбили хоробрi пожежники у блискучих касках колись давно, а той — впав у рiчку Прип'ять i згас назавжди у холоднiй водi. Кiстяк його i досi високо здiймається над водою, розлякуючи iноземнi делегацiї i автобуснi тури. Люди проклали залiзничнi маршрути його спиною i забули про пекельнi вогнi.
Ми теж забули про вогнi, ми потонули в заметах з головою i проклинали весь бiлий свiт.
***
На Чорнобильську помийку я завше вдягався як похмурий бомж iз партизанських загонiв Пол Пота. Що було того разу? Рванi
