Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

– Люблю! – коли лагідний, всміхається, принаймні вдає, що має якісь спільні з тобою інтереси, не повертається спиною (і в ліжку теж), не зациклюється на роботі, не кидає з дітьми саму заради чергових полювань – бань – риболовель – пиятик – забаганок.

– Ненавиджу! – коли отак просто в обличчя, у беззахисність, жорстоко й немилосердно!

– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

Ніколи ні пробачити, ні забути! Неможливо!

Якби ж ампутувати, просто взяти і викреслити чи стерти цю його зверхню жорстокість, цей потяг до насильства! Все було б ідеально! Просто ідеально! Тільки люди не змінюються. Чи змінюються?

Власне, хто й кого хотів змінити? Вона його – він її? Чому і хто розпочав цей силовий поєдинок завдовжки в їхній шлюб? У кого було більше претензій? Хто мав змінитися за планом своєї половини – до непізнаваності, до повного самозаперечення, – щоб утілити мрію іншого? І чому всі суперечності (весь час виринала думка, що в більшості родин теж є певні, хай і приховані, проблеми і всі знаходять, як їх мирно розв’язати) завжди закінчувалися нокаутом суперника? Якщо немає іншої ради, мабуть, краще (принаймні для неї) і не жити разом? Власне… це й сталося.

Сьогодні треба їхати до батьків. Немає сенсу відкладати. Те, на що вона сподівалася: перепросини, примирення, запропонований алгоритм нового життя – цього всього не вийшло. Ніхто за нею не кинувся, не попросив залишитися (та й невже вона справді цього сподівалася, знаючи його вдачу, життєву позицію?), не пообіцяв усе змінити й змінитися…

Знову почнуться нестерпні розмови про її егоїзм, самозакоханість, безвідповідальність, які неодмінно заведе її мама (так, ніби це основна причина всіх її життєвих негараздів)! А в кінці ще й буде афористичний висновок про те, як вона просто «казиться з жиру!», коли всі вони тут тільки й думають про її щастя.

Найгірше – постати в такому образі перед власними дітьми. Оце вкладене бабусею «Чому ти думала лише про себе?» і те, що скажуть малі, мабуть, і буде найстрашнішою карою за її злочин і за його відсутність (одного разу дуже хотілося вгатити в нього ніж, простий кухонний тесак, і покласти всьому цьому край!).

А коли діти виростуть, що тоді їй скажуть? І чи взагалі (це було так страшно навіть подумки промовити, що аж кинуло в холодний піт) захочуть із нею розмовляти?

Може, справді – це вона в усьому винна? Просто не така, не та, не адаптована до життя? Чи навпаки занадто вперта і непоступлива, гордовита й зарозуміла?

Скільки разів вона це чула від нього: «Ми так добре жили! Згадай, як ми добре жили! Ми ж їздили до Єгипту! Ми відпочивали в Туреччині! Це ти! Ти все зіпсувала своїм нестерпним характером! З тобою б ніхто не зміг нормально вжитися!».

Так, саме так! Вона все зіпсувала, бо не змогла вжитися в образ офіціантки, не змогла щиро й безпосередньо вимовляти таке просте «чого бажаєте?», не навчилась із собачою відданістю чекати на нього біля порогу.

Так, уся відповідальність за цей розрив, який вистиг-дозрів у кліматі їхньої родини, лежить на ній. Бо саме вона зробила цей останній невідворотний крок. І він тепер як жертва її підступності й лицемірства (стільки років прикидалася доброю і хорошою), буде за життя канонізований, долучений до святих, ідеалізований, а вона – дезертирка й порушниця суспільних приписів – приречена на остракізм. Хоча, якщо чесно, про це одвічне людське «хто, і що, і кому скаже» вона думала найменше.

Батьки. От хто мусив би її підтримати… Куди поділось усе тепло і любов, які вони в неї вкладали? Де вона, їхня гордість за її успіхи: саморобні ялинкові прикраси, видрукувані на «Олімпії» і розіслані по дитячих журналах перші незграбні віршенята, перемоги в творчих конкурсах і олімпіадах, золота медаль у школі, блискуче зіграна роль у виставі студентського театру? Невже це все було підпорядковано цій майбутній операції над її ім’ям, над її життям? Ні! Вона не Льона і ніколи більше Льоною не буде!

– Ми так добре жили! А ти все зіпсувала!

Ну й нехай! Нехай вона сама буде винною в усьому! Нехай візьме на себе відповідальність за це рішення, за це нове окреме життя, за долю своїх дітей! Вона буде відповідальною, якщо більше ніхто не зголошується!

Або не так! Вона вкотре буде мов цап-відбувайло, щоб усім враз полегшало на душі й щоб кожен знав, на кого треба тицяти пальцем і казати: «Ось хто в усьому винен!».

«Незважаючи на все те, що між нами сталося, прошу: розійдімося по-людському. Напиши, коли тобі буде зручно, щоб я приїхала по свої та дитячі речі. Ти не обов’язково маєш бути присутнім. Просто вимкни сигналізацію і не замикай на верхній замок. Дуже сподіваюся на твоє розуміння», – відправила йому чергову (вже збилася з ліку!) есемеску. Хоча, правду кажучи, надії, що він відповість (чого б це раптом?), майже не було. Сто, якщо не більше, дзвінків без відповіді, стільки ж меседжів на його телефон – і теж без відповіді. Боже! Може, написати на електронну пошту? Чи надіслати цінну бандероль? Замовити контейнерну пересилку?

Ранкова кава зі смаком самотності. Лада вже втекла на першу (з останніх недочитаних) лекцію. Ось який він, смак самотини. Гіркуватий, міцний, але якщо додати цукру, то наче й нічого. Витримати можна. Звикнути можна. А от прийняти й змиритися?

– Ми так добре жили!

Ні! І тисячу разів «ні»! Може, хтось і жив добре, тільки не вона! Для неї не знайшлося місця в цій формулі сімейного щастя! Самотність, відчута вже давно, ще в тому, «доброму», житті, просто набула остаточної завершеності, випурхнула, як метелик із лялечки.

І нехай її чорне куценьке пальто буде даниною моді! Як зручно бігти в ньому до метро! Шуба тільки б обтяжувала, в дублянці – парко. Ось зайде сьогодні після роботи куди-небудь і купить собі звичайну синтепонову куртку і дивуватиме всіх співробітників і знайомих таким новим «прикидом»! То й що? Зате вже й нагріється!

– Алло, мамо! Мамо, привіт! Це я! Я заїду до вас сьогодні. Щось маю вам сказати. Як діти? У мене? Все гаразд. У мене все буде добре.

Шинкарочко молода, шинкарочко молода!

Давай меду ще й вина, давай меду ще й вина.

«Котику! Нічого не змінилося? Там само о 20:00? НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ ПОБАЧЕННЯ! До зустрічі! Цілую! Лара», – перечитав есемеску й усміхнувся. А вона цікава, ця