Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

– А на вихідні я цілком вільна, і ми могли б піти куди-небудь або поїхати до мене на дачу. Сніг випав, і треба доріжку прогребти, знаєш, від злодіїв, щоб бачили, що хтось буває, а може, й живе…

Стояв, як дурень, якого спіймали зі шпаргалкою (тримає так ніжно за руку – не вириватися ж!) чи завалили на іспиті примітивним запитанням, яке вимагає або ствердного «так», або якогось невмотивованого й невиразного, геть неочікуваного і не прогнозованого «ні»…

Ні! Вона таки з ним прорахувалася! Не допомогло занурення в його підсвідоме! Бо не народилася ще жінка, яка б змогла командувати ним, нав’язувати йому свою волю, планувати щось за нього, вирішувати, що і як йому робити! І кілька разів міцненько струснувши її руку, перетворивши таким чином вияв інтиму на дружнє прощальне рукостискання, він теж усміхнувся найчарівнішою своєю усмішкою і відповів:

– Роботи багато, на вихідні нічого поки що не планую…

Зірки знають, вони скажуть.

Ти намалюєш, якщо почуєш.

І там у небі літак для тебе

Або без тебе…І вже нічого нема.

Тролейбус. Старий «совковий» тролейбус якогось аж бурякового кольору не тільки ззовні, а й зсередини – і сидіння, і підлога, і навіть компостери для талонів. Таких давно вже не було в місті. Звідки виринув цей раритетний транспорт часів її дитинства? І що вона робить у ньому, та ще й не сама, а з сином? Сидять на задньому довгому суцільному сидінні. Більше нікого немає. Чи он іще чиясь дитяча постать попереду бовваніє? Може, це її дочка? Куди вони їдуть? Чому немає зупинок? Вони спускаються з якоїсь крутої гори. Може, це Подільський узвіз? Тоді це має бути вісімнадцятий тролейбус. Але чого б це їй їхати туди, ще й дітей тягти? Вже давно ніхто не живе на Подолі: ті з її рідних, хто там жив, давно переселились у кращий, значно кращий за цей, світ.

Розплющила очі. Який дивний сон. Безрадісний, як і все її теперішнє життя. Оце так: тролейбус очікування, що везе згори вниз! Куди ж іще нижче? З цієї життєвої безодні їй уже не виборсатися!

За вікном ледь сіріло. На годиннику – шоста ранку. Сон утік, не залишивши й натяку на свою нічну присутність. Повернулася до стіни й знову заплющила очі. Почула, як за дверима тихенько, щоб нікого не розбудити, скрадається Лада. Ледь чутний шум води. Ранковий душ. Приглушений звук телевізора на кухні. Кавовий аромат, такий збудливий, хвилюючий і такий недоречний у цій атмосфері істеричної знервованості, коли кожне слово, будь-який жест дратує до сказу, до хоч і стримуваної, але відвертої люті, що так і вихлюпує, сповнює по вінця кожного в цій квартирі!

На нервах… Чи, може, вже поза тими нервами, які нічого вже не гальмують, не спиняють, а головне, нічому не можуть зарадити. Вона не спить. Лада не спить, переживає, як там їй у тій Канаді вестиметься? Хоч і не назавжди, та все ж півроку – теж чимало… Стажування теж вимагає виконання певних обов’язків і прийняття зобов’язань… Ладин син не спить. Уже дорослий, щоб усвідомити, що його мама їде далеко й надовго, а йому доведеться переїхати до баби з дідом на інший кінець міста.

Такий уже нині час: батьки окремо, а діти окремо. Кожен простує лінією свого шляху, що часом і не перетинається з життєвими лініями рідних…

Голова порожня зі сну, але вона чудово знає, що ось-ось має ввімкнутися цей уже звичний внутрішній аналізатор і знову все її єство закружляє у вихорі страху, безжально й нещадно женучи по колу однакових – день-у-день – думок. Страх – звичний стан, перманентна даність, запрограмованість буття, вектор розвитку, напрямок руху, підтекстовий курсив, CV її життя, – захований на споді, але наявний в усіх рисах зовнішності, неосяжний, як Усесвіт, глибоко конкретний.

Уже не могла пригадати свого життя до цього всеохопного почуття страху. Чи справді вона жила до цього? Існувала? Невже це їй колись призначали побачення на ланцюговому місточку і тримали ніжно за руку, щоб голова не запаморочилася? Хіба це все було з нею: перше освідчення, напис червоною фарбою на асфальті, сто і одна червона, на довгій ніжці, троянда, біла сукня й білий лімузин, щасливе повернення з пологового будинку, почуте вперше «мамо»?

Все, що пам’ятала тепер, усе, що відчувала, – страх. Тепер інакший (вона й не знала, що він такий мінливий і має тисячу облич, таких різних – у профіль і анфас), не той тваринний, коли він поціляв їй в обличчя, в нападі скаженої люті вибивав двері до ванної, її останнього форпосту, і таки вибив, щоб виволокти її і продовжити розпочате… Саме від цього фізичного – до приголомшеного завмирання – страху хотілося втекти якнайдалі, раз і назавжди позбутися, та саме він врешті змусив шукати порятунку з того сімейного пекла. Але цей новий моральний страх був чи не гірший за той, покинутий за дверима її колишнього помешкання. Невпевненість – невизначеність – невідомість – подвійна відповідальність (не лише за себе, а за тих, кому дала життя)…

А ще апатія. Коли вона виникла? Крізь які шпарини просочилася? Ось ноги під ковдрою, якими не хочеться ворушити, немає жодного бажання опускати їх додолу, човгати чужими хатніми капцями до ванної, на кухню. Навіть по книжку на підвіконні лінь простягти руку, не має бажання запускати мозок і вкладати в нього якусь вичитану з цієї рожевої палітурки інформацію. Ні вдягатися, ні збиратися, ні їсти, ні пити, ні розмовляти, ні слухати – не хочеться нічого! Нічого…

Потерла скроні. Знову. Цей біль. Тупий, ніби від ударів сотень молоточків. Треба поговорити з дітьми. Неодмінно. Найближчим часом.

Знову спливли десь із надр свідомості очі дочки, темні й перелякані, і наївне дитяче запитання: «Мамо, ти вже не любиш тата?». Коли це було? Тоді, після вибитих дверей, чи раніше? Хіба це тепер має значення? Рано чи пізно всі ті фрази на кшталт «ти ще занадто маленька, щоб розуміти такі речі» – перестануть бути фіговим листком, бо те, що він колись здатен був прикривати, розрослося безмежно. Пізно чи рано доведеться чесно й відверто, дивлячись в очі своїм батькам і своїм дітям, відповісти на це запитання. А що сказати