Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова
Real feel: ти – послідуща падлюка… І, головне, чому? Хіба він просив її переїжджати до нього? Господи, та це мали бути стосунки, які ні до чого не зобов’язують! Але ж ні! Спершу – зубна щітка, косметичка, бігуді, фіточай і улюблена чашка, білизна, халат, капці, величезна («Та де там! Не така вона вже й велика!») валіза з найнеобхіднішим. І зрештою ще й синуля (малолітній розбишака!). Ще щось залишилось у твоєму помешканні таке, що не перекочувало до мого? Може, твоя мама? Чи твоя бабуся? Чи твій улюблений домашній песик? Чи хом’ячок твого сина?
Він ніяк не міг утямити, як це так: за якихось декілька тижнів стати для когось найдорожчою людиною? Хіба для цього не треба (м-м… як би делікатніше висловитися?) більше часу? Чому це Лариска зі щасливим поросячим кувіканням висне в нього на шиї? Сідає на коліна, щойно він примоститься переглянути новини чи просто пошаритися в неті? Він не звик до такого безперервного і всепоглинального симбіозу…
От Льона завжди знаходила собі заняття і ніколи йому не заважала, навіть дітей привчила «не займати тата, коли він зайнятий».
Як пояснити, що з успішної бізнес-вумен вона вмить перетворилася на заклопотану обідами і прибираннями домогосподарку? Спершу вона ходила в свій салон, як завжди – на весь день, потім почала ходити лише зранку, а далі вже просто забігала, щоб «поправити» зачіску й нігті (о ці її накладні пазурята! Вони його, мабуть, найдужче бісили). Чи тому, що він занадто довго прожив із Льоною, яка скрізь і всюди пропагувала природність, чи його бездоганний смак не витримував вульгарності, хтозна. Але вся її гелево-силіконова краса спричиняла протилежну реакцію, ніж та, про яку мріяла ця жінка.
Уже вдесяте натиснув на сигнал. Не може ж вона не чути на шостому поверсі, якщо он сусідка з сьомого незадоволено поглядає зі свого вікна (не забуде при зустрічі підколоти, зараза така! Досі не може йому пробачити зауваження, коли її дитинчата-слоненята розгупалися після дев’ятої вечора). Набрав її номер (дай Боже, щоб востаннє!), пішов виклик: гудків десять – і жодної відповіді. Відімкнула звук чи навмисне його нерви випробує?
Ведучий життєрадісним баритоном розповідав у радіоефірі про погоду на завтра. Не прислухаючись, вимкнув (здалась йому та погода: у машині клімат-контроль – скільки накрутиш, стільки й буде градусів, і то жодних опадів…) – заважає думати.
Чашу терпіння переповнило навіть не те її випрошування ключів від Льониної машини («Лише разочок з’їжджу на закупи, бо всі продукти закінчилися, а мій сітроєнчик у ремонті! Ну дай покататися! Ніколи ще на такій не їздила!»). Ні, від цього він відмахнувся, як від нав’язливого дзижчання мухи, хоча всередині щось неприємно зашкребло: не тому, що машини було шкода чи сумнівався у Лариному водійському хисті. Зрозумів, що він не може віддати Льониної речі чужій людині (навіть якщо в неї – чарівна руда гривка, стрункі ніжки і голлівудська усмішка), як не може спати з Ларискою в цій бісовій спальні (довелося весь час брехати про незручне ліжко, яке вже давно хотів замінити – і замінить, щойно знайде щось вартісне). Не може – до нудоти, до спазму десь там, усередині, до враження, що встромляють голки в живу плоть.
Дзвінок від Ростика. Відхилив. Набере пізніше, коли вивезе нарешті Лариску. Що ж, так сталося, таке щодня буває: люди знайомляться, сходяться, з’їжджаються, живуть, а потім розходяться, роз’їжджаються, розмінюються. Кому ж, як не їй, досвідченій, знати про це? Вона вже це проходила не раз, переживе і цей епізод.
Мабуть, від самого початку знав, що з Ларою – тільки так, несерйозно. І чого вона вчепилася в нього мертвою хваткою? Вони ж геть-таки різні! Що їх може поєднувати, крім сексу? Вчора він відчув це особливо виразно, ніби на Ларисчиному чолі з’явився напис «я тобі не пара, я завжди буду чужою!». Її синуля, що вкотре прийшов перевідати матусю (на всі натяки, що нащадок їм не заважатиме, якщо теж тут житиме, він відповідав твердим категоричним «ні» – його ще тут бракувало), поліз шукати якісь диски й цілком випадково ввімкнув запис часів його щасливого, безповоротно колишнього, втраченого сімейного життя.
Ця музика, дитяча і наївна, вставлена у фільм про виписку з пологового його сина (такого нормального й притомного порівняно з оцим Лариним олігофреном) зачепила щось, що він намагався приховати навіть від себе. Їхні три (дочка була з ними) усміхнені обличчя, десь на тлі теща пнеться зі своїм величезним букетом, теж хоче в кадр (на згадку!) потрапити. Його голос, піднесений і врочистий, розповідає, з якої нагоди вони зібралися (теж на пам’ять!). Ця коротка мить минулого (Ларчин синок швидко зорієнтувався, що він знайшов не те) викликала якусь шалену хімічну реакцію в мозку, змішавши в одне незбагненне почуття біль, і смуток, і злість. Як хтось чужий наважився доторкнутися до цього заповітного й потаємного фільму?! Як таке взагалі можливо, що цей пацан риється тут, як у себе вдома?! І виник страх, що в його житті вже ніколи цього не буде, навіть якщо хтось замінить Льону, а можливо, навіть народиться ще дитина, – як у відео вже не буде, не повториться, не повернеться жодна щаслива мить його колишнього існування!
І в усьому цьому винна лише Льона! Тільки вона винна у тому, що сталося! Вони мали абсолютно нормальну родину! Йому було і комфортно, й затишно, і сімейний побут влаштовував. Ну, приклався там кілька разів до неї, не стримався (натура запальна, а себе ж не переробиш!), але Льона сама його провокувала! Та й з ким не буває?! Ноги-руки – цілі? Цілі. Череп не проламаний, хребет не ушкоджений? Усе на місці! А синці, подряпини, набряки (як у рекламі якоїсь мазі!) посходили й сліду немає, жодних, так би мовити, доказів.
Був неуважний до неї? На вихідні вдома не бував? То й що? Невже треба було, мов пришитому, біля її спідниці весь час сидіти? Чи він пропивав гроші? Програвав усе до копієчки? Ходив по бабах? Він, між іншим, налагоджував бізнесові зв’язки, щоб от на цю квартиру, автівки, на все їхнє життя заробити!
Пішла. То й добре! Нехай тепер живе, як знає, уміє, хоче, прагне. Хай тепер обкусає свої
