Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— Чому ти замовк? — зашепотів проедр.
— Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тільки в одному місці — в Єгипті, у верхів’ях Нілу.
— Ти божевільний… Константинополь і Ніл… Хто й коли міг дати таку отруту імператору?
— Не знаю, — низько вклонився лікар Уне-Ра. — Я говорю тільки те, що бачу й знаю.
— Прокляття! — скрикнув проедр Василь. — Та невже ж немає ліків, які б припинили дію тієї отрути?
— Я знаю такі ліки, — тихо відповів лікар Уне-Ра.
Тоді проедр ступив уперед, схопив лікаря за руку й сказав:
— Якщо вони є, їх треба знайти і вжити одразу, негайно. Я, чуєш, лікарю, обіцяю тобі велику нагороду. Ти будеш патрикієм імперії, ти одержиш усе, все, що захочеш, тільки врятуй василевса.
Лікар залишив Великий палац. Він думав тепер лише про ліки, готував їх і, може, вилікував би імператора Іоанна, але наступної ночі, коли повертався додому на тиху вулицю біля Золотого Рогу, на нього біля самого будинку напали й пройняли ножами кілька невідомих, що одразу ж зникли. Єдиний лікар, що вгадав хворобу й міг ще врятувати життя імператора Іоанна, сам пішов у небуття, і це зробив проедр Василь, який власними руками дав імператору отруту в час походу під горою Олімп.
Імператор Іоанн знав, що він дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а імператорська й тим паче, — Іоанн Цимісхій не хотів, не вірив, що незабаром покине цей світ.
Правда, він говорив усім навкруг, що, либонь, по мре, швидше велів будувати в Константинополі на Халці храм во ім’я Христа Спасителя, коли ж йому доповіли, що храм цей закінчують, то велів покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечі й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тіла.
Але все це були тільки пусті слова — Іоанн хотів, щоб живі дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога — вважав, що ще один храм йому не завадить.
Цимісхій вдався й до інших заходів — маючи незчисленні маєтки в усіх фемах[12] імперії, він велить один із них — невеликий, під Константинополем, — продати, а одержані гроші роздати ницим людям, особливо тим, що страждають від падучої хвороби. Іоанн Цимісхій робить це навмисне — божевільні ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.
Згадує Цимісхій ще про одно. З патріархом Антонієм, якого він сам колись вивіз із Студійського монастиря й висвятив на соборі в Константинополі, в нього склались недобрі стосунки: воюючи в Азії, Цимісхій змушений був позбавити духівництво багатьох пільг, через що Антоній запалився жагучою ненавистю до Іоанна.
Тепер Цимісхій звелів привезти в Великий палац не патріарха, а єпископа адріанопольського — Миколу; довго був з ним один на один, як усі говорили, а єпископ ствердив, висповідався в своїх гріхах, благав єпископа бути посередником між ним і Богом.
Так діяв Цимісхій і так нібито готувався до смерті. Але коли починалася ніч, він непокоївся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не відпускав їх від себе, благав їх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з її лабетів, жити, жити!
Василіса Феодора весь час була з ним — перевертала разом з слугами на ложі, напувала, давала знадоб’я, яке навівало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала від печінки, часом не могла вийти з кітону. Тільки проедр — паракимомен Василь — не залишав тепер Цимісхія.
В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своєму ложі, слухав, як за стінами свистить осінній вітер, дивився на мусії[13] колишніх імператорів, що з молитовниками в руках, з піднятими вгору очима змальовані були навкруг усіх стін спочивальні.
— І є одно, що не дає мені спати, одужати, жити, — раптом пролунав у тиші спочивальні його голос.
Проедр Василь, що сидів у цей час недалеко від ложа й, склепивши повіки, спочивав, схопився й запитав:
— Ти про щось говориш?
— Я говорю про те, — відповів Іоанн, — що ніхто не хоче й не може допомогти мені у Великому палаці.
По безбородому обличчю проедра Василя пробігла ледь помітна посмішка.
— Але чому ти забув про мене? — запитав він. — Правда, я розумію, зовсім недавно біля гори Олімпу ти говорив, що я не дбав і не дбаю про тебе, що я обдурював і зраджував тебе.
— Проедре! — прохрипів Іоанн. — Це були несправедливі слова, і я вже сказав про це. Я вірю тільки тобі, бо інакше збожеволів би в цій спочивальні.
— Спасибі тобі, василевсе, — схилив голову Василь.
— І ще я вірю одній людині в світі, — продовжував Іоанн, — яка не допустила б, щоб я так хворів і страждав, яка могла б вирвати мене з лабетів смерті, але яка, на жаль, перебуває зараз далеко від Константинополя.
— Ти про кого думаєш?
— Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вірменію.
Проедр мовчки стояв перед імператором.
— Я звик вгадувати твої думки, — сказав він, — знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справді вона єдина може підвести тебе з ложа, через що давно послав у Вірменію дромон[14].
— Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тільки вона з’явиться в Константинополі.
2
Проминуло шість років відтоді, коли Іоанн Цимісхій після вбивства Никифора Фоки за вимогою патріарха Полієвкта вислав Феофано на острів Прот у Пропонтиді, а ще пізніше, коли вона втекла звідти й сховалась у соборі Софії, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вірменію.
Імператор Іоанн додержав слова — усі ці роки Феофано жила у Вірменії, в городі Ані[15], як справжня василіса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидві її дочки — Зоя й Анна. На десятому році менша її дочка Зоя померла, і з нею залишилась одна Анна.
Феофано була такою ж, як і у дні молодості, — завзятою, упертою, жорстокою, в свої тридцять п’ять літ вона лишилась чарівною, красивою, як і раніше, роки, здавалося, обминали її, на гарному, рівному, як мармур, обличчі не було жодної зморшки, очі так само блищали під рівними тонкими бровами, уста пашіли, витонченим рукам її, персам, усій постаті могли б позаздрити самі богині.
Однаковим лишилося й серце Феофано — рік за роком у ньому збиралась образа, жадоба помети, ненависть до Іоанна Цимісхія, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв’язана більше, ніж з Іоанном, бо з ним заподіяла смерть
